Проблема малих річок України актуальна в наш час, як ніколи.    

                                                                                      

  Пам’ятаю,  будучи малим хлопчиком, разом зі своїми товаришами, кожен рік не міг дочекатися літніх шкільних канікул.  І от перші дні теплого, лагідного літа. Прокинувшись рано вранці,  вислухавши настанови матері, яка дуже турбувалася, відпускаючи мене з дому, я прямував прямо до річки. Річку чомусь в ті часи називали Канавою. Вузька доріжка по веселому лужку пробігала по між невеликих озерець, які утворились під час весняного розливу річки. Сонце ще не встигло піднятися на горизонт, а вже відчувалося настання спеки. В шістьдесяті  роки минулого століття, зими були холодними, а літо було жарким. Наближаючись до річки, відчутно тягло легеньким вітерцем і водяною прохолодою. Та ось і очікувана вода. Ми,  хлопчаки ,наввипередки, з розгону скакали в воду, опиняючись мабуть прямо в раю, в нашому -дитячому. Перебуваючи годинами в  воді,  з синіми губами, з часом розуміли, що пора й на берег. Гарячий пісок зустрічав нас дружелюбно і швидко нагрівав наші замерзлі від довгого перебування в воді тіла. Після купання була завжди вдала рибалка. В річці було багото риби. В озерцях була невелика щука та дуже смачний червоний карась. Впіймати карася можна було просто руками, скаламутивши воду в озері. Позбавлена кисню риба, просто сама лізла нам в руки. Час біля річки пробігав дуже швидко, і ми щасливі і  з величезними враженнями поверталися ввечері до своїх домівок. Через годину – дві після повернення, мене чекала смачна вечеря зі  смаженим  карасем чи запашною юшкою зі впійманого мною окуня. Час літніх канікул стрімко пробігав, І винуватцем цього швидкого перебігу часу була річка, яка носила назву «Вільшанка».  Автор на початку розмови сказав, що місцеві жителі називали річку Канавою. Пояснення цього досить просте. Справа в тім, що річка  Вільшанка була не природнього походження, а прокопана громадянами навколишніх сіл  по велінню графа Михайла Семеновича Воронцова, який володів землями та маєтком на даній території. Безпосереднім виконавцем робіт був Ягницький Іван Тимофійович. Він був  управляючим маєтку Воронцова. В шістьдесяті роки минулого століття, в місцевості про яку йде річ,  був величезний бум зеленого, як тепер називають, туризму. В літні часи населення сіл навколо річки практично подвоювалося. Відпочиваючі з Москви, а також  з Мурманську та Кандалакші, буквально групами та цілими дитячими таборами, заполоняли лужки та пляжі навколо річок. По всьому березі стояли намети.  Відпочиваючі, які не змогли вчасно зайняти місце біля річки, розміщувалися в будинках місцевих жителів, приносячи  їм додатковий заробіток в вигляді комірного.  Місцеві ж жителі відпочивали практично  кожного вихідного дня біля Дніпра.  Добратися до Дніпра було швидко і просто – по воді, по річці. Всей цей туристичний рай продовжувався до тих пір, поки українському радянському керівництву не прийшла «мудра»   думка, збудувати в гирлі річки, переливну насосну станцію, яка дала змогу регулювати потік води з Вільшанки в Дніпро. Всі ці не гаразди виникли, завдяки бездарному керівництву Радянської  комуністичної влади, та ще більшого бездарного втручання в закони природи. Побудоване штучне Кременцугське водосховище зруйнувало весь природний ланшафт прилеглих територій, а природа, як звісно,  людських помилок по відношенню до себе не пробачає. Туристи та відпочиваючі з Росії,  швидко забули дорогу до України, а місцеві жителі забули, що таке багата природа.  Автор розмістив фото сучасного стану річки Вільшанки,  як  один з прикладів бездумного втручання в природу. В наш час річка перетворилась в смердюче болото, яке заросло, як в джунглях, дикоростучим хмизом та десятиліття не скошеною травою. До колись краси та гордості Черкаського краю, річки Вільшанки, ні кому не має діла.  Місцева влада на проблеми забруднення річки не звертає уваги.  Комерційної цінності вона не має, а в наші часи, як ми знаємо, все вимірюється грошима.  Те що  не можна продати, нікому, а головне чиновникам, не потрібне. Не подалік села діяло велике сміттєзвалище, про яке було багото спірних дебатів. Місцевий магнат «народний обранець»  Терещук С.М. практично закрив самовільно сміттєзвалище, так  як, воно було росташоване біля його побудованого помістя та заважало йому. Місцевому населенню забракло місця для вивезення сміття, тому швидко знайшовся вихід, і сміттям були засипані береги  Вільшанки. Нажаль на фото сніг закрив купи сміття по берегах річки,  та  з настанням тепла всі ці страхіття буде видно з далеку. Проблема затхлої води в Вільшанці не являється локальною. Гнила вода з річки Вільшанки прямо попадає до помешкань жителів міста Черкас. Водозабір для Черкас на пряму зв’язаний з Вільшанкою. Не важко збагнути, що це все являється прямою загрозою життю жителів Черкас.   Загибель річки  Вільшанки  наведена,  як приклад проблеми всих малих річок України. Проблема малих річок  типова та загальна по всій  території  України.  Таких річок в Україні більше 63 тисяч. Як ми знаємо,  до води Дніпра,  Дунаю, Південного Бугу та інших великих річок, підійти пересічному громадянину просто не має  змоги. Береги давно вже в приватній власності «слуг народу» – екс комуністів, спритних бізнесменів євреїв та їхніх українських  п’ятолизів, чиновників,  та відкритого криміналу. Цивілізований світ такого свавілля не знає та й просто не може збагнути, адже там приватизація берегів  річок та озер просто не можлива.

Автору хотілося б закликати громадян України,  боротися проти зникнення останнього природного дару та місця відпочинку для народу України – малих річок, адже великі річки для Українців вже давно втрачені. Вони належать «хазяям життя»  в Україні.

                                                      Автор: Микола Бабич

ФОТО АВТОРА САЙТУ

Вересень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930  

ІНФОРМАЦІЯ

Автор інтернетресурсу не несе відповідальності за посилання на сторонні ресурси.