Анонс книги

                                                       Розділ 1

                                                   Сутінки

 

                                                                                      Хто ж укинув те зерно

                                                                                      В комуністичну ниву?

                                                                                      Що не дало ніде воно

                                                                                      Ні паростка, ні жнива…

 

Звертаючись до читача, що взяв у руки цю книгу, уклінно прошу не вважати її за якусь ідеологічно направлену роботу, хоча у ній і прослідковується тяжке звинувачення в адресу

страшної тоталітарної системи. Більше заплямувати її ніж вона це зробила сама неможливо нікому. Як неможливо пробачити усіх тих, хто за химерними ідеями окремих вождів не бачив своєї вини у тому, що в результаті їхньої діяльності забиралося найцінніше у людини – життя.

Забрані ними життя рахуються мільйонами, бо тодішні керманичі наважилися у своїх діях замінити самого Бога. Вони вважали, що саме їм кимось надане Право безкарно вирішувати людські Долі. Для того, щоб зрозуміти усю суть біди, треба просто на мить уявити себе на місці жертви, що гине без слідства та Суду, або той Суд був неправедним…

 Проводячи роботу, що зв’язана із спогадами людей, з архівними даними та матеріалами  довелося узнати досить неприємні речі. Деякі із них перевернули на інший бік ті поняття та цінності, котрими жило наше покоління майже все своє життя.

Це стосується нині вже колишньої держави у якій ми всі жили – СРСР. Пропаганда КПРС із усієї сили змальовувала найкращу у світі та найгуманнішу державу. Ми вірили тим ідеологам, та виявляється, що то був лише один обман, бо страшною правдою випливає тодішня дійсність. Цинічна та людиновбивча суть Монстра, що завжди ховалася за завісою якоїсь надуманої та химерної секретності.

Керівна та направляюча сила – партійна верхівка весь час паразитувала на довірі звичайних людей. Всю історію тієї держави брехня стояла понад усе, а терор та шантаж простих людей підіймався у ранг державної політики. Людське життя не важило нічого, бо людина була “гвинтиком”, який не заслуговував уваги. Думати і діяти люди мусили так, як їм веліли їхні “вожді”, а у випадку іншого сприйняття світу мешканці вільної країни, «Где так вольно дышит человек» взагалі переставали існувати. По винахідливості та цинічності тортур своїх людей це був справді найогидніший та найкровожерливіший державний режим у світі.

 Як вже згадувалося у передмові, червоною ниточкою через усю цю розповідь проляже інформація про нашу родину. Не дивуйтеся тому, чого так багато представників дещо незвичного прізвища Гречуха буде надано увазі читача. Усі вони – одна велика родина, про це

доведеться розповісти уважному читачеві зробивши невеличкий відступ від теми та здійснивши з ним віртуальну подорож у далеке минуле.

… У 1819 році граф Михайло Семенович Воронцов одружився із Єлизаветою Ксаверійовною Браницькою, отримавши у якості посагу нареченої увесь Мошногородищенський ключ – велику маєтність у самому центрі тодішньої Малоросії. Через рік він розпочав будівництво найбільшого за площею у Європі дендрологічного парку із звіринцем у Мошногорах в англійському стилі. Оскільки він сам був людиною зайнятою на державній службі, то для виконання того задуму призначив свого ад’ютанта Івана Тимофійовича Ягницького. А для полегшення його роботи найняв із Київської рахункової Палати писаря – юриста. За старими родинними розповідями він був білорусом, родом десь із – за Десни з прізвищем Гречиха. Та сталося так, що на нотаріальному посвідченні, яке надав Воронцов своєму писареві, яке дозволяло йому вчиняти дії від імені господаря, вкралася невелика помилка. Замість літери И у прізвищі, рукою графа було записано У. Мабуть, далося взнаки його довге перебування у Франції на посту окупаційного губернатора… 

Та як би там не було, а прикра помилка виявилася вже після від’їзду графа у Санкт – Петербург. Писареві не лишалося нічого іншого, ніж ретельно виконувати волю господаря.

З того часу у архівних записах, що зберігаються у державному архіві Черкаської області (скорочено ДАЧО) з’явився новий підпис на різних документах – Гречуха. Так “народилося” нове прізвище через помилку досить відомої людини, тоді ще графа М.С.Воронцова.

  Писар – діловод так і залишився на службі у Воронцових на все життя, тут у Мошнах він оженився та мав у шлюбі 11 дітей. Саме від нього і зросло велике та розлоге генеалогічне дерево з корінням у Мошнах. Отже, прізвище Гречуха – нетипове у лінгвістиці та єдине у світі. А усі його носії – генетичні родичі. Раніше вони усі родалися, а нині ті родинні зв’язки почали дещо слабнути. Далися взнаки різного роду протистояння, голодомори, репресії, міграція населення та нові взаємостосунки між людьми…

 Та повернемося до теми нашої розповіді, ще у початок розвитку подій, що вжахнули Світ.

   У колишній самодержавній державі Росії, де потроху почали проводитись реформи (столипінська та інші), самодержець – цар 2 березня 1917 року відрікся від свого престолу на користь свого молодшого брата Михайла (який царем так і не став), вже тоді з’явилася багатопартійна система та зародки демократії у державному управлінні. Величезна світова держава одержала свій шанс на входження у нову, демократичну фазу свого розвитку. Хоча війни повсякчас роздирали країну, паростки демократії ставали у ній все стійкішими. Населення країни, що була змучена війнами ( Першою Світовою та іншими), постійним неспокоєм та розором сприйняло такі зміни дещо неоднозначно.                 

     Значна богобоязнена маса людей не сприймала якихось різких змін, тому життя держави текло розміреною та досить інертною рікою. Та були в ній і досить радикально налаштовані сили, які будь – що неординарне вважали за благо. Тим неординарним стали так звані більшовики у тимчасовому урядові колишньої Росії. З’явився такий собі Ульянов, що мав тюремну кличку Ленін. Напівєврей з деформованим баченням світу за німецькі гроші зумів розбудувати із людей, що мали дуже сумнівну репутацію, велику екстремальну партійну організацію. Різнополярні думки, що були у той час в уряді Росії не дозволили вчасно роздивитися біду, що насувалася. Коли ж розгорівся жовтневий путч 1917-го року, щось поправити вже було пізно. Майже увесь кримінальний світ тодішньої Росії підтримав Леніна, як свого. Саме той Ленін і запалив у державі із іскри полум’я, яке спалило мільйони людей, кинуло їх у страшну безодню безумства, бо повстав брат на брата, а син на батька. Вся та вакханалія, що розгорнулася у той час у Росії пізніше одержала назву Великої Жовтневої Соціалістичної революції. Немає сенсу переповідати про події тодішньої пори, адже вони добре відомі із історії та із хрестоматійних творів минувшини. Та існує багато запитань до правдивості висвітлення того братовбивчого процесу, у якому найбільше страждали обдурені та зневажені прості люди. [1]

З того часу полилася кров у міжусобній війні, котру пізніше люди наречуть Громадянською війною. І воювали люди не із чужинцем, що нахабно зазіхав на їхню державу, хоча було і таке, а здебільше самі із собою. Та кров та знущання над людьми майже увесь час існування великої більшовицької держави були незмінними. Партійні ідеологи аж сльозами умивалися описуючи про Леніна, який дуже любив свій народ та діток. Мабуть, саме за це він і сидів довгий час по тюрмах. Із своєю дружиною Надією Крупською (Фішберг) вони власних дітей ніколи не мали. Цікаво, звідки ж тоді взялася така палка любов до чужих? А що стосувалося народу…

 

                                               

 

                                         Вояки Першої Світової війни 1916 рік.

 

 

 Того далекого 1917 року, терор новонароджених  “господарів світу”  вперше заторкнув

мою родину. Мій прадід Степан Гречуха був економом у мошнівській частині колишнього Мошногородищенського маєтку княгині  Катерини Андріївни Балашової – онуки та спадкоємиці князя Воронцова. Виконував чоловік свої нехитрі обов’язки на найнижчому рівні в управлінні сільським господарством так званого Мошнівського куща. Політикою не займався, не був членом жодної із партій. Та це не зупинило тих “революційних матросів”, що несли у маси “ідеї Леніна”. Спійманий ними у селі Тубільці Черкаського повіту Київської губернії, зовсім аполітичний чоловік  без суду та слідства був знищений. Його утопили в ополонці Дніпра, зробивши сиротами чотирьох дітей. Отак, майже повсюди починали свою “боротьбу” та беззаконня прихильники та послідовники Ульянова (Леніна). До тепер навіть фото прадіда у родини не збереглося, бо боялися люди накликати на себе увагу та гнів власть імущих. [12]

   Випущені Леніним із тюрем на волю знайомі йому кримінальні злочинці хутко повдягали шкірянки комісарів та заходилися створювати собі величезну “малину” од Москви до самих до окраїн. Обдуривши людей лозунгами про землю та заводи, які повинні належати усім, та партійна сила здобула немало своїх прихильників. Леніна зробили генієм, якому ніхто був не рівня…

Так, це був дійсно геній, то правда, бо до нього ще ніхто не додумувався зробити концтабір.

А він зробив! Той, перший, на Соловках! Саме туди і було запроторено майже всю еліту тодішнього суспільства, котра могла завадити йому здійснити задумане. Державні діячі, письменники, професори та духовенство отримали постійну та довічну прописку у таборах на Соловецьких островах у холодному Білому морі. За химерною революційною доцільністю тоді були розстріляні майже всі відомі інакомислячі та багато інопартійців (меншовики, есери, анархісти та інші). Багато інтелігенції та вчених із світовими іменами були видворені новою владою за кордон. То була перша хвиля вигнанців із рідної землі. Саме із цього вже далекого часу і розпочалися перші зловіщі сутінки тоталітарної ночі… [1]

 За інерцією люди вважали Леніна новим царем, тільки пролетарським, бо колишнього царя, що добровільно відійшов від престолу він знищив разом із сім’єю ще 17 липня 1918 року. Тоді вірними ленінцями був проведений розстріл останнього російського царя Миколи Другого та його сім’ї. “Добро” на цей злочин, який було вчинено без слідства та Суду у м. Єкатеринбурзі в Іпатієвському домі на Вознесенському проспекті дав сам “вождь” В.І.Ленін 16.07.1918 р. шифрограмою, що надійшла із Пермі. Керував тією акцією та особисто розстрілював сім’ю Романових один із місцевих керівників ЧК та комендант Іпатієвського дому Яків Михайлович Юровський.

 По – злодійськи о пів – на третю годину ночі, 17 липня Юровським та солдатами – латишами

були розстріляні: колишній цар Микола Романов, колишня цариця Олександра Федорівна та їх діти – Олексій, Тетяна, Ольга, Анастасія та Марія. Разом з ними загинули: доктор Боткін та прислуга царської сім’ї: кухар Тихомиров (за іншими даними Харитонов), лакей Трупп та кімнатна служниця Демидова.

Трупи розстріляних були вивезені грузовиком за місто у район покинутих шахт Ісетського рудника, роздягнуті та облиті соляною кислотою. Та це не дало бажаних результатів, тоді їх просто спалили у великому багатті обливши бензином.  Не пощадили ні старого ні малого, тому домисли про спасіння когось із царської сім’ї, як бачимо, безгрунтовні…

Не менш трагічною була доля молодшого брата царя – Романова Михайла Михайловича. Його заарештували 21 серпня 1917 року домашнім арештом, а вже в початку березня 1918 року великого князя вивезли до Пермі. За свідченням голови Єкатеринбурзької Ради його разом із вірним секретарем Н.Н.Джонсоном розстріляли у лісі в шести верстах від робочого поселення Мотовилиха. І зроблено це було “за волею пермських робочих”. Хто стояв за тими робочими здогадатися, мабуть, зовсім не важко… (Последние дни Романовых. П.Быков. 1934 г.)

Тут, у Єкатеринбурзі, але вже в інший час був розстріляний князь Долгоруков, а графиня Гендрікова зустріла свою смерть у Пермі. Вони також загинули без слідства та суду.

“Записка” (ЦДАЖР, Ф – 601 оп. № 2, од збр 35, арк. 31 – 34).

 Так поквитався з монархією молодший брат за свого старшого брата Олександра. Той терорист – бомбіст був засуджений та повішений за спробу убити царя. Відома теза Леніна: – «Мы пойдем другим путем» здійснилася, він дійсно пішов іншим шляхом – шляхом обману, злодійських убивств, терору та беззаконня. [28]

  Його старанні учні підтримали той успіх, що дозволяв безкарно знищувати всіх неугодних, вони пізніше створили ГУЛАГ (Государственный универсальный лагерь). То був багатосекційний величезний концентраційний табір, найбільший у світі, за всіх часів та народів. Там і дихали вільно та по команді північним повітрям ще багато років громадяни величезної країни. Під гаслами “все для людини та во ім’я людини”  туди запроторювали неугодних та тих, хто ще мав хоч частку здорового глузду та власну думку. Такі люди на протязі всього існування того режиму були для нього аж надто небезпечні. До цієї теми ще доведеться повертатися неодноразово.

                   

                        

 

                                  Перша зустріч двох тиранів на партійній конференції.

                                  Знайомляться Ленін та Сталін.

                                     Далі буде  

по питанню   придбання книги звертатися до автора  сайту

      Контактна інформація в меню “Про автора –натиснути мишкою на текст”

ФОТО АВТОРА САЙТУ

Липень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

ІНФОРМАЦІЯ

Автор інтернетресурсу не несе відповідальності за посилання на сторонні ресурси.