Розділ 2

                                          Тоталітарна ніч                    

    Другий голодомор

                                                                        

 

  Страшні роки колективізації, розкуркулювання, голодомор та геноцид непокірних українців

1932-1933 років, пошуки ворогів народу, доноси один на одного та розстріли невинних людей у 1937 році у розумінні тодішнього керівництва були нормою життя. Страшними були нелюдські умови для в’язнів запроторених ними у табори, ніким не контрольовані знищення людей до своїх ювілеїв – сатанинська суть комуністичної партії, що керувала державою. Величезна територія півночі колишньої держави СРСР від Карелії до Магадану була заселена в’язнями. Влучно назвав цю територію О.Солженіцин – архіпелаг ГУЛАГ. То дійсно був цілий архіпелаг понад північними морями розділений навпіл Уральськими горами. Були й південніші володіння різних Лагів. Від Ростова до Владивостока. Та центральна частина Сибіру, куди людей висилали у контрольовану висілку. Безкоштовна праця майже третини суспільства усієї величезної держави у виправних таборах використовувалась у п’ятирічках  для так званого “ударного соціалістичного” будівництва Біломорканалу (цим опікувався “Белбалтлаг”), залізниці до заполярної Воркути республіки Комі (“Печлаг”), де як стверджують самі колись репресовані люди, образно кажучи під кожною шпалою залізниці лежав в’язень. Назва цього заполярного міста та сітки таборів біля нього походить від назви невеличкої річечки, яка називається Воркутою. Міста, що стояли на протязі залізниці від міста Котласа Архангельської області до самої Воркути: Сиктивкар, Ухта, Печора, Інта, були створені працею ув’язнених. Вони ж і добували вугілля у копальнях передгір’я Уралу. Воркутинське вугілля перевозилося згаданою залізницею до Ленінграду, де у металургійних заводах творилися досягнення п’ятирічок. П’ятирічками відмірялися і покарання людей – від 5 до 25 років ув’язнення. Новостворені шахти Воркутинського басейну потребували безоплатної робочої сили, яку і забезпечувало НКВС – КДБ. А були ще зауральські Норильськ, Солікамськ, золотоносні рудники та копальні, уся тундра півночі держави. Не пустували і  казахстанські степи (“Степлаг”), що були заселені дармовою робочою силою. Зовсім поруч знаходилися володіння так званого “Карлагу” біля Караганди. Тут ув’язнених  сортирували для відправки на місця, що потребували свіжої робочої сили. Це були новостворені табори, бо ще існувало немало старих каторжанських поселень на величезній території Сибіру. “Обживали” в’язні землю Франца Йосипа, острів Врангеля, острів Сахалін та інші майже непридатні для життя місця. Важливим було не те, що назовні, а те, що знаходилося всередині надр тих місцевостей. Золото, платина, вугілля, олово та діаманти – ось неповний перелік продукції тих Лагів, скропленої кров’ю та відміреною життями насильно загнаних туди в’язнів. Величезний концентраційний табір розростався увесь час його існування, але усі його складові табори були засекречені та носили також засекречену інформацію про його діяльність. Розсекречені нині відомості про кількісні показники результатів “роботи” органів ДПУ – НКВС  УРСР за період до 1937 року ще досить неточні, але за попередніми відомостями тоді лише в Україні було заарештовано 273.889 осіб, число обвинувачених складало 310.743, засуджених 163 тисячі. Різним був соціальний склад заарештованих: селян – 64.231, робітників – 23.642, інтелігенції та службовців – 27.734, військових – 3.032, співробітників органів держбезпеки – 474 особи. [23] Як видно із наведених статистичних даних найбільш постраждалим від репресій було селянство. Все це – наслідок колективізації, а вірніше – тотального та брутального пограбування селян. Найменший спротив приводив до арешту. А ще таким чином позбавлялися від непокірних повсюдно. Як бачимо, навіть найменший залишок совісті у виконавців нелюдських наказів теж мав свої наслідки. Їх також репресували.

У містах вечорові сутінки ставали для людей очікуванням. Чи не принесе лиха доля так званого “чорного ворона” до їхнього порога? Та найбільший пресинг та знущання над людьми панував у сільській місцевості. За доносами комуністичних “будівничих”, статистикою, що надавалася в обов’язковому порядку головами сільрад та просто від чиєїсь особистої неприязні страждали зовсім невинні люди. У числі цих людей були “куркулі”, або люди, які вміли і могли хазяйнувати на землі та ще так звані “індуси” – індивідуальні собственики. То в основному були люди, які нізащо не хотіли вступати у  новостворені колгоспи. Зламані системою психічно та фізично вони із димом з паровоза назавжди зникали з України. У Сибір, а місця там для них вистачало. Були серед тих людей і так звані “бандити” – ті, хто зі зброєю в руках намагався захиститися від тотального терору. Тисячі зламаних людських Доль на совісті у новітніх канібалів “честі та совісті епохи”, саме так вони себе і ототожнювали у світі. Всі ці жахи та знівечені людські життя подавалися у світ, як великі досягнення соціалістичного ладу!

А усі прорахунки та недолугість керівництва “списувалися” пропагандою на куркулів та на інших незгідних із величезним безправ’ям людей…

 Ось переді мною лежать аркуші із загальними даними Фредеріка Шумана у яких вказується про зменшення поголів’я тварин в колишньому СРСР. Лише у 1932 – 33 роках коней зменшилося із 30 млн. до 15 млн., великої рогатої худоби із 70 млн. до 38 млн., з них корів із 31 млн. до 20 млн., овець та кіз із 147 млн. до 50 млн., свиней із 20 млн., до 12 млн. Це дані загальні, із усієї країни, та стає зрозумілим, що тих, недорахованих  у загальній звітності тварин голодні люди  просто з’ї ли, бо не було їх чим годувати. І найбільший відсоток тих втрат тваринництва був саме в Україні, адже велика частина народностей, що населяли СРСР були мусульманами, які свиней взагалі не споживають та не вирощують. А про верблюдів у тій звітності навіть не згадується. А що стосується згаданих овець, то в Україні вівчарство тоді було добре розвинене, і тут водилися мало не найкращі породи цих тварин в СРСР. Як відомо переважній кількості нашого населення – вихідців із сільської місцевості, тварину одним бур’яном не нагодуєш. Тут завжди селянинові допомогало фуражне зерно. Та звідки ж його у той час було взяти? Адже усе зерно, у тому числі і фуражне, пішло “у закрома Родіни”. У зв’язку з посухою не було заготовлене сіно для тварин, тому вони харчувалися лише соломою із покрівель колгоспних та селянських будівель, які у той час зазвичай вкривалися соломою. Знесилені та підв’язані вірьовками під черево до бантини сараїв корови та коні помирали у новостворених колгоспах з голоду. Про яке молоко могла йти річ? Тому план здачі зерна та молокоздачі виконувався за рахунок ще не дограбованих до краю селян, які мусили віддати надої від своєї худоби у колгосп, відірвавши склянку молока від своїх голодних дітей. Люди всіляко опиралися та не виконували тих драконівських розпоряджень. [2,18] То при чому ж тут якісь куркулі? Та у тактиці комуністів пошук ворога завжди займав чільне місце. ЦК КП(б)У у той час очолював Косіор, який закликав “зірвати кулацьку тактику саботажу збору урожаю”. Старанні його послідовники таки зривали, і підлоги і дахи у селян, шукаючи нездане у державу зерно. Показники здачі зерна у державу в окремих господарствах доходили до 180 %. Забирали у людей все, навіть квасолю у горнятках, ніби вона відносилася до хліба. Добре озброєні уповноважені мали за своєю спиною ще й регулярні війська. Тому про якийсь спротив тоді не було і мови. Комуністи добре вивчили свій досвід та прорахунки того, першого в Україні голоду. Людей убивали де хотіли і як хотіли. Безпаспортних та безправних селян, кому вдавалося якимось чином вирватися із приреченого села виловлювали у містах та навіть у інших республіках, повертаючи їх у штучно створене гетто. Та повернуті були не всі, бо частина їх були просто розстріляні – щоб не морочитись… [3]

 Ось переді мною у книзі довідка з грифом “совершенно секретно”, про масові виїзди із сіл України та про оперативні міроприємства по боротьбі з ними, згідно якої з 23/1 по 2/11 1933 року органами ДПУ були зроблені заслони на дорогах та на залізниці:

Затримано та профільтровано – 3186 людей, із них відправлено у місця постійного проживання 3521 людину, заарештовано куркулів, що не хотіли повертатися – 340 людей. 250 зачинщиків –

втікачів заарештовані та направлені у концтабори. За цей час на залізниці затримано та профільтровано 16.733 чол., із них:

Колгоспників – 7.106, одноосібників – 7.870, куркулів та злісних не здавачів хліба – 507. [29]

Можна із упевненістю відмітити те, що усі ті повернуті у село люди навряд чи мали якісь шанси на життя. Тому і смертність була такою великою та страшною.

 Люди харчувалися чим могли, у їжу вживалося навіть те, що було завідомо непридатним. Вперше на терени України завітав канібалізм. Цей час надалі, назавжди залишиться у пам’яті уцілілих українців, як час страшного голодомору тридцять третього…

  Зокрема, в Україні у голодоморі 1932 – 33 років під час штучно створеного сталінською владою

голоду, відійшли у небуття більше третини населення. Ці дані досить приблизні, бо справжня статистика  ретельно замовчувалася та знищувалася. Люди гинули цілими селами, а в цей час за кордон на продаж ішли ешелони із збіжжям. Звідки було знати купцям із закордону, що цей хліб забраний у людей силою бригадами ”буксирів” по жмені, пахнув смертю мільйонів людей. Влаштована тодішньою владою у Києві послам іноземних держав спеціальна “показуха” стверджувала протилежне…

За сімнадцять місяців в Україні знищили від 7 до 10 мільйонів населення, без кулі та меча. Пік того лиха припав на весну 1933-го. Тоді, за підрахунками дослідників, помирало 17 чоловік щохвилини… А за період від 1932 по 1933 рік за підрахунками тодішнього італійського консула

у Харкові – Градеріго, голодомор забирав 25 людських життів щодня. Сумарна втрата людей в Україні від усіх чинників підраховувалася ним у 15 мільйонів осіб! Незважаючи на хитрість Сталіна, люди за кордоном знали про біду українців…

  Незалежно від наведеної статистики були ще жертви закону  про колоски пшениці, зірвані із колгоспного лану. Ще 7 серпня 1932 року був офіційно прийнятий закон про “три колоски”, за яким обвинувачених у крадіжці колгоспного майна могли стратити. Голодних людей за такий злочин розстрілювали на місці. Хто, і де відобразив точну кількість тих затоптаних кіньми та застрелених об’їждчиками опухлих порушників, скільки безпаспортних селян було знищено без суду та слідства? Уведені в Україну війська не давали ніякої можливості кудись утекти із приреченого села та воювали із власним народом. А ще, до того додавався холоднокровний та страшний терор ДПУ, який і в той голодний час не зупинявся ні на хвилину. 

 

                 

 

 

                                                Так помирали голодні люди у містах та селах.

 

Згідно повідомлення в московське ОГПУ із Харкова від 31 березня 1934 року за № 320275, стає відомим, що за увесь 1933 рік Трійками при колегії ДПУ УРСР було винесено постанови на розстріл для 805 людей. Серед них – 138 чоловік були працівниками РК міліції. Проведений ще у 1929 році перепис населення дав можливість хоча би відносно вирахувати втрати людей у страшному танці вихору смерті. [2, 26, 20, 29]

  До нинішнього часу залишки тієї колись могутньої компартії стверджують те, що мовляв, той голодомор був в усій державі, а винуватою у них лишилася природа. А стосовно геноциду – то це неправда, бо помирали люди усіх національностей. Де в чому вони дійсно мають рацію, голод був, як коса на косовиці – падали додолу всі, хто під неї потрапляли. Та чомусь і в самій Росії найбільше постраждали регіони, де переважно проживали етнічні українці. Згадаємо про так званий “голодний бунт” на Кубані. Його придушили регулярні війська РККА, цілі дивізії “робоче – крестьянской армии” винищували беззахисних селян. Лише із Кубані за два роки більшовики депортували у Сибір 52 тисячі сімей. Український етнос жорстоко переслідувався у Курській, Белгородській, Воронезькій області та на Поволжі. Там, де компактно проживали українці.  Це була зарані цілеспрямована сталінщиною акція – знищення непокірних українців. Щоб ніде і не пахло нескореним козачим духом, а це панове, чи тоб пак, товаріщі, і є геноцид! Він потихеньку продовжувався на протязі десятиліть. Висновки випливають із статистичних даних про кількість українців на Кубані – території Росії, де колись майже стовідсотково проживали етнічні українці. На кінець існування комуністичного Монстра українців у цій місцевості залишилося  близько 3 %. То як же можна іще назвати такі дії комуністичної системи? Ото й уся політика щодо українців. А природні негаразди дійсно були, та вони лише допомогли сталінському оточенню здійснити волю свого “вождя”.

  Після чергового відрізку тієї страшної тоталітарної ночі з голодом та фізичним насиллям українці дійсно, стали схожими на німих роботів. Знищені фізично та духовно, понесли вони свій страх у прийдешні покоління. Мовчки та без спротиву вони працювали за трудодні та за палички у відомостях, обробляли землю коровами, а потім ще виконували план по здачі молока від тих корів! Перші трактори з’явилися на полях давно, але не було до них ні реманенту ані навчених кадрів. Тракторист у ті часи за популярністю був на рівні нинішнього космонавта. Про все це розповідають ще живі свідки тих страхіть, за звичкою озираючись та пошепки. Така звичка залишилася у них на усе життя…  

     Постраждала у тому голодному бедламі і наша родина. Померла від голоду сестра бабусі Марти та її народжена у 1933 році донька – моя тітка. Дитя загинуло через те, що не було молока у мами, а нагодувати дитину більше було нічим…  Мій батько, Гречуха Іван Степанович 1931 року народження вижив невідомо як, бо всі були опухлі від голоду. Як розповідав дід Степан, врятував родину від голодної смерті панський сервіз, якого дід узяв із палацу князів Балашових. Коли у революцію все там стало нічийним, то багато речей таким чином “перекочувало” у людські обійстя. Користувалася ним родина до 1932 року, коли став насуватися голод. Тоді дід відчуваючи недобре, проміняв посуд в Черкасах у єврея на пуд борошна. Те борошно висипав у дві великі бляшані банки та закопав у сосновому бору. Схована від “буксирів” їжа на “чорний день” і врятувала родину навесні 1933-го. Із згірклого у землі борошна бабуся готувала затірку, яка дала сім’ї можливість протриматися до того часу, коли на луках з’явився щавель та зелень на деревах. Люди паслися на луках ніби худоба, а звичайні шовковиці того року не дозріли, бо їх вони з’їли ще зеленими. Особлива увага батьків тоді була прикута до своїх малолітніх дітей. Весь час вони повинні були бути на виду, бо їх могли викрасти. Були і такі випадки…  Мій дід – Степан Степанович Гречуха 1902 р.н, ще рік по тому не міг працювати фізично. Та як розповідають старожили, колгоспні бригадири все – одно вигонили людей на роботу. Тоді діда поставили помічником бригадира, бо він був грамотним, закінчивши у 1915 році 2 класи сільської церковно – приходської школи. Тому вмів вести відомість із “паличками”, які фіксували людські вихододні. Сам він про той період розповідати не любив, мабуть, вважав це за провину перед односельцями… [12]

 Сатанинською суттю більшовицької системи було планове проведення знищення людей та здійснення репресій навіть покадрово, за фахом. Про це свідчить наказ під грифом “секретно” ДПУ УРСР за № 537 від 3 листопада 1933 року про регуляцію арештів людей окремих спеціальностей. Він забороняв арешт спеціалістів працюючих у народному господарстві інженерами, техніками та агрономами. Підписав його замісник голови ДПУ УРСР Карлсон у місті Харкові. Отже, навіть професія людини тоді грала у її житті фатальну роль. Сьогодні знищувалися одні, а назавтра вже інші…

 Гірка доля випала представникам інтелігенції – митцям та письменникам. Тисячі їх за надуманими слідчими обвинуваченнями були знищені. Постановою від 23 квітня 1932 року усі письменники були загнані у одну офіційну спілку під всевидяче око ДПУ. Звідти їх і “висмикували” на страту, методично та уперто. Переважна кількість обдарованих людей змирилися з невідворотною долею та чекали свого арешту кожного дня. Та були і бунтарі за своєю сутністю, які не давали системі вчинити насилля над ними. Вони вчиняли самогубства, як акт відчаю та непокори.                  

                                                  

Одним із таких бунтарів був Микола Хвильовий. Голодомор та арешти справили на Миколу Григоровича Фітільова (Хвильового) гнітюче враження. А після арешту Михайла Ялового стало зрозумілим, що він став першим у страшній черзі. Запросивши до себе друзів – письменників 13 травня 1933 року Хвильовий закінчив життя самогубством застрелившись…

  Загинув у чекістських катівнях Григорій Михайлович Стрілець (Косинка) – один із найкращих письмненників того часу. 5 листопада 1934 року його було заарештовано, а вже 18 грудня він був розстріляний. Як бачимо суд та слідство були короткими…

Можна продовжувати досить довго той страшний список злочинів комуністичного режиму.

За ним стоять талановиті люди з твердою позицією, а такі особистості тоді вважалися великими злочинцями. Інша річ, коли поети та письменники оспівували “подвиги ” Монстра, облизуючи ДПУшні чоботи. Тоді у них ще залишався якийсь шанс вижити. Та й то – не завжди…

Були, на жаль, пешкови та інші “таланти”, які створювали комуністичну ідеологію. Одною із таких одіозних постатей у тодішній літературі став створений ними Павлик Морозов, який був величезним героєм, бо продав, як Іуда, свою родину та рідного батька. Ідеологією нав’язувалася думка, що то був справжній хлопчик, хоча тепер стало відомим те, що у реальності такої людини ніколи й не було. То був черговий міф, за допомогою якого стукачів та зрадників ставили у ранг героїв, бо такі  люди тій системі були вкрай потрібні…

 

                                               

 

                                               Остап Вишня (1889 – 1956 р.р.)

Саме у той час український народ мало не втратив свого відомого на увесь світ пересмішника –

Остапа Вишню (Павла Михайловича Губенка). 13 грудня 1933 року його засудили до розстрілу, який пізніше замінили 10-ма роками ув’язнення у північних таборах. Читаючи нині його твори навіть не здогадуємося, якої душевної доброти був цей чоловік. Ні табори, ні північні сніги не зламали його оптимізму. Його “чухраїнці” із їхнім “якось воно буде” –  класичний портрет українського обивателя, який мовчки терпів злочинну систему лише чухаючи потилицю. А та система, що хотіла його знищити, залишилася осміяною ним на віки…

  Масова кампанія арештів та репресій почалася з 1 грудня 1934 року після вбивства С.М.Кірова.

Те, до цього часу незрозуміле вбивство народного улюбленця у Смольному інституті потягло за собою страшні знищення учених, інтелігенції, наркомів, та ленінських соратників – партійців.

  ГУЛАГом практично стала вся країна, тільки одна частина її була за колючим дротом, а інша ретельно охоронялася по периметру прикордонними військами. Там не скільки було метою щоб хтось не прийшов із за кордону у державу – ретельно військами охоронялися власні раби, щоб не розбіглися по світах. Залізною ширмою називали ту систему, і що цікаво, стерегли її самі ж раби – обдурені та залякані партійними ідеологами. Молох, якого запустили більшовики ставав все ненажерливішим. У його жерло потрапляли і його творці та ідеологи. 1937 рік став піком тієї страшної ночі з “воронками” та розстрілами, судами трійок та двійок, катуванню невинних людей у застінках тюрем  та невідомими похованнями жертв у різних місцях. Хижі пазурі сталінського Молоха роздирали своїх жертв в усьому СРСР. Репресовані зникали і у самій Росії, в таборах Заполяр’я та у далекому Сибіру. Заарештованих людей вивозили під конвоєм, групами, а пізніше родинам приходили папери, у яких зазначувалося про те, що такий – то чоловік був “оклеветан безосновательно”. Та вся біда була у тому, що того чоловіка вже більше ніхто й ніде не бачив. А у спустошені за наклепом будинки, котрі були найкращими, поселялися “стукачі”, які із трепетом у душах чекали свого “чорного ворона”. Діяв своєрідний конвейєр смерті, у якому жертвами були усі, незалежно від посади та звання. Справжніми сторінками історії компартії були не ті, що офіційно вивчалися у ВУЗах – там усе виглядало пристойно, навіть торжествено, а гірка правда людожерного режиму була іншою… [26]

Була б іще половиною біди у тих, хто потрапив у пазури людожерів їхня безоплатна праця за миску тюремної баланди. Та величезною бідою було безроздільне панування системи  над долями беззахисних в’язнів. Життя ув’язнених людей не варте було нічого, їх могли знищити важкою працею, голодом та морозом,  за доносом та залежно від настрою конвоїрів. Жоден з таких випадків ніколи не був розслідуваним, а правозахисних організацій у соціалістичній державі не існувало взагалі. Іноземні правозахисні організації на гарматний постріл не допускалися до ГУЛАГу. Свавілля системи було вражаючим.

Згідно з директивою тодішнього міністра внутрішніх справ М.Єжова на виконання спеціальної Постанови Політбюро ЦК КП(б), подарунком НКВС до 20 – річчя Великої жовтневої революції у перші дні листопада місяця 1937 року був проведений масовий розстріл політичних в’язнів Соловецької тюрми в урочищі Сандармох у Карелії. Неподалік від Біломорканалу тоді було розстріляно 1111 людей. Серед тих жертв 163 чоловіки – були етнічні українці. У тому страшному місці з 5 серпня 1937 по 15 листопада 1938 року енкаведистами було розстріляно біля 7 тисяч в’язнів. Станом на 1.03.2006 р. дослідниками встановлено прізвища 6.212 людей. Із них, 667 українців, майже кожен дев’ятий! А у загальному національному списку жертв комуністичного режиму, українці міцно посіли четверте місце після росіян фінів та карелів. Майже одночасно тоді на соловецькому етапі кудись зникли баржі із 1116 в’язнями на борту разом із обслугою та конвоєм. Небагатьом в’язням поталанило живим повернутися додому. Серед тих “щасливчиків” були досить відомі люди, які були заарештовані не за політику, бо політичних тоді просто розстрілювали. [13] Що це, як не справжнє людське жертвоприношення своїм міфічним богам новітніх дикунів? Страшна та моторошна статистика мегаконцтабору на Соловках!

  Та не менш страшною була вона і в Україні. Так звана “велика чистка” розпочалася  після оперативного наказу народного (!) комісара внутрішніх справ СРСР за № 00447 від 30 липня 1937 року. У той час вже остаточно була знищена еліта суспільства – вчені та священики, письменники та інакодумці. Зник старий командний склад армії та її командири середньої ланки. Тоталітарна комуністична ніч безроздільно панувала всюди, виловлюючи “світлячків”, що іще подекуди з’являлися серед тієї ночі. Тепер вони, з липня 1937 року мали нове ім’я, система назвала їх антирадянськими елементами. З’явилася  так звана шпигуноманія та різні вигадані енкаведистами підпілля. Саме за це упродовж 18 місяців 681.692 людей в СРСР було заарештовано та розстріляно. Понад половина із них – етнічні українці (дані В.Овсієнка). Тодішні трійки та наради засуджували людей до 10 років таборів без права переписки з рідними. Рідня чекала повернення своїх мучеників, та звідки було знати простим людям, що такий присуд означав одне – розстріл? Під таку статтю підпадали ті, у кого у звинуваченні було хоч трішечки політики. У звичайних грабіжників та вбивць покарання були значно меншими… 

  В усякому разі за статистикою архівів СБУ, у 1937 році репресій в Україні зазнали: селяни – 71.452, інтелігенція та службовці – 68.087, робітники – 2.519, військовослужбовців – 1.873, співробітників НКВС – 237 осіб. До розстрілу було засуджено 67.777 чоловік. 1938 рік приніс інші “здобутки” радянської влади в Україні. Заарештованих селян було 41.344, інтелігенції та службовців – 23.251, військових – 2.424, співробітників НКВС – 970 осіб. Сталінська репресивна машина  почала знищувати і своїх співробітників, бо вони були непотрібними свідками страшних злочинів проти людства. В Україні було розстріляно за “вищою мірою соціального захисту” 55.646 людей. Від загального числа заарештованих в Україні людей

на трьох ув’язнених – один розстріляний. Отак виглядає суха статистика страшних злочинів комуністичного режиму. Та варто лише співставити різні джерела інформації (читай вище), як стане зрозумілим, що офіційна статистика та підрахунки дослідників далеко не співпадають. Який же документ вважати правдивим? Та як би там не було, а за кожною сторінкою цих документів – недожиті людські життя, ненароджені діти та трагедія тих, що вже народилися. Найцинічнішим проявом знущання над людьми у тодішньої влади була вимога до дітей репресованих виказувати відречення від своїх знищених нею рідних батьків. І відрікалися, щоби вижити, бо інакше тавро сина чи дочки “ворога народу” чорною стіною відокремлювало їх від ровесників. Зрубана під корінь калина зронила додолу цвіт української нації, її інтелектуальну еліту…

 Нині минає 75 роковина тієї трагедії, та не усі її жертви ще названі поіменно. Боюся, що цього зробити, на жаль, вже не вдасться нікому. Майже 40 мільйонів етнічних українців було знищено в СРСР. Хіба знайдеться така енциклопедія, де зазначені усі їх імена? Час, як завжди, забере навічно усе туди, у далеке минуле…

 А тоді сталінські поплічники вправно виконали завдання свого очільника. Український козачий дух нескореності було зламано. Тепер з народження держава безроздільно контролювала свою “біомасу”. Спочатку були дитячі яслі та садки, пізніше, жовтенятські організації, а далі вже починалися табори. Від піонерського до виправного. З останнім зналися навіть ті, хто і не думав нічого поганого, просто в один день потрапив в десь у “неправильне” місце або “неправильну” компанію і там щось “гавкнув”. А донощиків вистачало…

Небезпечним було слухати передачі іноземних радіостанцій по радіо. Вдома батарейних приймачів було небагато, лише в заможних людей. Частенько люди користувалися детекторними приймачами з навушниками, настроїти які міг лише віртуоз. А такі люди в Україні були завжди. Прослухавши передачі зарубіжних  радіостанцій самі, вони не поспішали поділитися почутим із сусідами, бо немало тоді людей було репресовано “за язик”.

А доноси на неугодних партійній верхівці осіб надовго, якщо не назавжди перетворювали дуже працьовитий люд на мешканців ГУЛАГу, тієї безоплатної напівголодної робочої сили, яка будувала Біломорканал, Турксиб, Магнітку, шахти Воркути, олов’яні та золотоносні рудники Колими та підприємства Норильська. Майже 4,5 тисячі промислових підприємств будувалися у роки другої п’ятирічки. Кузбас, Магнітка та інші металургійні підприємства були збудовані важкою ручною працею людей, серед яких немало було в’язнів ГУЛАГу. Причому до керівників областей був доведений план, щодо поповнення цієї дармової робочої сили. Яким шляхом? Відповідь, мабуть, стає добре зрозумілою… Це далеко не вигадка, основою для таких дій тодішніх “органів” була прийнята влітку 1937 року постанова Політбюро ЦК ВКП(б) – П 51/94 “Про антирадянські елементи”. У відповідності з нею, на кожну республіку, область чи район спускалися ліміти на репресування куркулів, священиків, шкідників, контрреволюціонерів та націоналістів. Справжніх ворогів вже давно не було, а план треба було виконувати неухильно, тому у пазури кривавого Молоха потрапляли зовсім невинні люди. Заарештовували навіть старшокласників за написані ними вірші українською мовою. Аби тільки знайшлася якась зачіпка чи донос. Звісна річ, що були там і кримінальні злочинці, але про долю забраних “чорним вороном” уникали розмов, щоби не стати наступним… 

Заарештовані “ні за що” були досить здорові мешканці міст та сіл, які відбувши великі строки ув’язнення, інколи поверталися додому, а от тих, кого забрали “за щось” – більше вже ніхто не бачив. То була інтелігенція та колишні священики, яких катували у підвалах катівень НКВС 

(у Жовтневому палаці в Києві, тощо) їх розстрілювали за присудом трійок у Биківні під Києвом та в інших аналогічних місцях України. Лише Биковнянський ліс прийняв у свою землю від 100 до 150 тисяч тіл невинно замордованих людей. Згаданий сосновий ліс у Дарницькому лісництві під Києвом – братська могила, він був у 1936 році переданий в НКВС “ для спеціальних потреб”. Як бачимо, те відомство не збиралося там дихати свіжим повітрям. Пік цієї страшної історії припав на 1937-1939-ті роки, але прояви такої “любові до народу” зі сторони комуністів тривали весь час їх перебування при владі. Тодішній “творець Биковнянського заповідника” – начальник НКВС УРСР та найголовніший катюга українців Ізраїль Леплевський добре знав своє діло, не відставав від нього і його наступник – Олександр Успенський. Запам’ятайте люди імена цих лютих не українців… Саме у той страшний час загинули люди, що відносилися до нашої родини. Це були звичайні трударі, малограмотні та безпартійні, які потрапили до рук катів скоріше за рознарядкою зверху. Надаю свідчення архівів про їхню долю:

Гречуха Павло Корнійович 1890 р.н., уродженець с. Мошни Черкаського району Черкаської області. Українець, безпартійний, малограмотний, проживав у Черкасах, працював бухгалтером

житлового управління. Заарештований 5.02.1938 року за статтями 54 – 2, 54 – 11 КК УРСР.

Постановою Трійки УНКВС по Київській області від 13.04.1938 року приречений до розстрілу.

Вирок виконаний 9.05.1938 року. Місце поховання невідоме, але за твердженням рідних, його розстріляли у Биківні під Києвом (с.Дудницьке, або Мошни тоді відносилися до Київської області). Реабілітований 17.12.1956 року Черкаським обласним судом.

Іншим, близьким до родини чоловіком був Захарченко Вікентій Федотович 1892 р.н., уродженець та мешканець с. Мошни Черкаського району, українець, безпартійний, малограмотний, каменяр. Заарештований 11.04.1938 р. за статтями 54 – 2, 54 – 11 КК УРСР

Розстріляний 10.05.1938 року за рішенням Трійки при КОУ НКВС від 17.04.1938 року.

Місце поховання невідоме. Реабілітований 8.12.1956 року Черкаським обласним судом.

Зверніть увагу на дату розстрілу, вона майже тотожна у обох страчених приречених, з різницею лише в один день… До речі, дуже трагічною та показовою була доля сім’ї  Захарченків. Коли батько – Вікентій Федотович загинув від рук НКВС, то його син – Захарченко Вікентій Вікентійович пізніше, у 1943 році загинув від рук фашистів. Могилу батька не знає ніхто, а син похований у Братській могилі партизанів у с. Мошни. Як бачимо, українців винищували обидва криваві режими. І не важливо які мотиви були у нелюдів, бо результатом їхніх дій були обірвані людські життя. Не якихось там визначних діячів, а звичайних трударів – українців. Були й люди, яким вдалося залишитися у живих, але за це пройти сталінські табори:

 Гуля Терентій Тарасович – 1891 р. н., уродженець с. Мошни, мешкав у Черкасах, освіта – 2 класи Церковно – приходської школи. Працював у дитбудинку до 1935 року, член ВКП(б). Заарештований 1.12.1937 року за статтею 54 –2., 54, 11 КК УРСР. Постановою трійки при КОУ НКВС УРСР від 4.12.37 року був ув’язнений на 10 років у ВТТ. Реабілітований 22.08.1956 р.

Черкаським обласним судом.

 За свідченнями офіційних документів, фізичні та моральні тортури, що застосовувалися до заарештованих були із дозволу “вождя народів” – Сталіна. Саме ним особисто від імені ЦК ВКП(б) у 1937 році були дані вказівки органам НКВС застосовувати до в’язнів фізичну силу під час допитів. І коли деякі “спеціалісти” в історії говорять, що то була помилка та наклеп, то це далеко від істини, бо той же Сталін у 1939 році свою вимогу підтвердив. [26 стор. 89]

Під тортурами ув’язнені не витримували, та зводили наклеп на себе і на інших невинних людей.

З того часу такі ганебні методи дізнання стали нормою, і збереглися вони, на жаль, донині.

Не менш постраждалими у репресіях були мешканці і інших республік колишнього СРСР.

Розвінчуючи культ особи Сталіна на 20-му з’їзді компартії СРСР, її новий лідер Микита Сергійович Хрущов з високої трибуни заявив, що у тридцяті роки було репресовано 20 мільйонів людей із яких більше 7 мільйонів розстріляли. Інші вели напівтваринне життя у сталінських ГУЛАГах, виконуючи роль робочої біомаси. Кому як не Хрущову був добре відомий дійсний стан справ, адже саме він у роки страшних репресій був секретарем ЦК КП(б)У. Киваючи на Сталіна хитрий лис Микита мабуть забув, що і у нього руки по лікті були в українській крові. Тому не треба той трюк на трибуні вважати подвигом – то була звичайна боротьба за владу. 1937 – 1938 роки стали піком страшних репресій з розстрілами. Серед репресованих було скільки розумних людей, що НКВС було вимушене створити спеціальні тюрми, у яких працювали цілі наукові інститути. С.П.Корольов, А.М.Туполев та багато інших інтелектуалів творили свої світові винаходи засекреченими та у застінках. Та все – ж, багатьох розумних людей схоплених за доносами було просто розстріляно. У 1937 році так загинула група конструкторів танків на ХТЗ на чолі із К.Ф.Челпаном. [26] Страшнючим ворогом та антирадянським елементом у комуністів був Симиренко Володимир Левкович 1891 р.н., уродженець Черкащини із с. Мліїв Городищенського району, що мешкав у Києві. Це був українець із династії садоводів, освіта вища, науковий директор Всеукраїнського науково – дослідного інституту плодівництва. Вперше він був заарештований 6 січня 1933 року . Особливою нарадою при колегії ДПУ засуджений до розстрілу, який замінили 10 роками каторги. 31 грудня 1937 року його звільнили, щоби знову заарештувати та знищити. 2 вересня 1938 року Прокурори СРСР та НКВС СРСР прийняли постанову – розстріляти. В ніч з 17 на 18 жовтня він був розстріляний у м. Курську. Реабілітований у 1957 році. Людину, плоди праці якої усі ми споживаємо і понині, було брутально знищено. Тому споживаючи велике та соковите яблуко згадайте про його творця – останнього із великої династії Симиренків – Володимира Левковича. Саме йому вдалося вивести найкращі сорти яблук та груш в Україні. Та це не зупинило канібалів 20 сторіччя, які у своєму житті навіть собачу буду склепати були нездатні. Розум, честь та совість величезної країни були міцно обплетені колючою проволокою…

Справжнім пеклом на Землі для в’язнів було Зауралля – північна територія від Уральських гір до самої східної частини держави – Магадану. Воротами у те пекло став Норильськ – столиця комуністичної Крайньої Півночі. Місто із розаріями, фонтанами та усіма благами цивілізації.

Туди комуністична пропаганда запрошувала іноземних кореспондентів подивитися на досягнення СРСР. Ті “досягнення” починалися тут давно, ще із початку будівництва порту Дудинка на річці Єнісей. Саме звідси пролягла до Норильська найпівнічніша у світі залізниця, що теж забрала життя тисячів невільників – політв’язнів та “ворогів народу”. Як і сам красень Норильськ, що стоїть на кістках репресованих. Фактично кожен, хто був завантажений у трюми барж на Єнісеї автоматично отримував квиток в одну сторону… 

Лише одиниці відбувши свій строк покарання поверталися назад, але і той шлях додому був дуже тернистим. Їх могли знищити у дорозі, додати додатковий строк за надуманими конвоєм

причинами, а то і просто застрелити. Усе залежало від настрою конвоїрів, що супроводжували групу людей, які відбули покарання. Це не вигадки, а реальні розповіді людей, що пройшли через те пекло. З такими людьми мені особисто довелося працювати на виробництвах. Зазвичай ці пожилі люди були старанними працівниками та мовчунами. Лише іноді випита чарка породжувала страшні спогади та розповіді. Бажання “вилити душу”людям, яким вони довіряли були дуже рідкими, а ми у все те, чесно кажучи, не вірили. Лише тепер, коли стали відомими злочини комуністичної системи із архівів та офіційних джерел, стало зрозумілим, що ті, нині вже покійні люди говорили щиру правду…

Надам Вашій увазі  деякі узагальнені спогади тих людей:

 Страшні морози взимку забирали життя в’язнів бараками, тому люди були виснажені роботою та безсонням. Заснути – означало покинути цей світ назавжди, тому майже усі дрімали біля буржуйок зігріваючись по черзі. І влітку голодні та заїдені комарами люди хворіли та помирали від хвороб, бо медицинської допомоги практично не було. Про втечу не було і думки, бо не маючи запасу харчів та знання місцевості цей шлях був шляхом у нікуди. Окрім того, далеко зайти втікачі не могли через місцеве населення – евенків та тунгусів, які за спійманого втікача

мали сто карбованців винагороди, а за групу –  ящик горілки. Навіть прорвавшись через такий “кордон” у втікачів не було ніяких шансів, бо існували на цей випадок війська МДБ. Вони і виловлювали втікачів на величезній території. То було сибірське сафарі з полюванням на людей. Траплялися відчайдухи, що втікали з таборів (охорона їх була не такою вже й серйозною), вирізали чуми місцевих жителів та заволодівши їхньою зброєю здійснювали спробу утекти в глибину материка. Та все закінчувалося тим, що обороняючись від військ до останнього набою ті люди гинули. А спійманих втікачів розстрілювали на очах у в’язнів доставивши їх назад у табір. Щоб залякати тих в’язнів остаточно. Цвинтарів на величезній території вічної мерзлоти не було, тіла загиблих ховали або у відпрацьованих копальнях, або у природних ущелинах насипом. Ще незамерзлих з’їдали північні звірі – росомахи а інших накривали полярні сніги. Тому вислів – “Пропав у полярних снігах” слід розуміти буквально…

А смертну кару можна було “заробити” навіть за те, що у листові до рідних поскаржишся на свою важку долю. Є документальні свідчення про такі речі у книзі [30]. Причому то були не поодинокі випадки. Тотальна цензура та нагляд за усім сущим у ті часи була нормою життя.

Страшна неправда та облуда безроздільно панувала на усій території СРСР, а Україна була його складовою. Неукраїнці – слідчі аж із шкури вилазили щоб догодити тиранові, але із часом приходила черга до них самих. Діяв страшний конвеєр убивства, і ніхто не знав коли ж настане його черга, але про якийсь спротив вже не було і мови.

Прийнята у 1936 році нова Конституція СРСР, що закріплювала права та демократичні свободи громадян. В усьому світі вона була сприйнята та схвалена як найдемократичніша Конституція. А насправді – вона була черговою цинічною брехнею. Нею прикривалися страшні речі, що були нормою у звірячому комуністичному таборі, а демагогія тут була звичною справою. Такими “правами та свободами” аж ніяк не змогли скористатися відомі військові спеціалісти: Якір, Блюхер, Тухачевський, Уборевич, Корк, Примаков, над якими 11 червня 1937 року відбувся судовий процес. За абсурдними та надуманими  звинуваченнями усі вони були розстріляні 12 червня 1937 року. Відлуння того процесу заторкнуло і досить відому на Черкащині людину – Григорія Никоновича Рябоконя. Він також був кадровим військовим, який особисто знав усіх тих людей – вони сім’ями дружили із розстріляними. Не пройшов і місяць часу, як він також приєднався до страшного списку. Саме про цю неординарну особистість я маю намір розповісти читачам окремо.

  Народився Григорій Никонович на Черкащині, у селі Байбузах Черкаського повіту Київської губернії у листопаді 1895 року в селянській родині. Одержав середню освіту в Городищенській  

 

                                                                                                                                                        

                                                                                                                                                                     

                                            Григорій Никонович Рябоконь 1918 р.

 

агрошколі княгині К.А.Балашової. По закінченні навчання працював у Мошнівській економії маєтку Балашових, звідки потрапив на службу у царську армію де став прапорщиком. Саме на військовій службі він зблизився із більшовиками та став членом ВКП(б). З 1917 року – активний революціонер. У 1919 році – перший військовий комісар Черкаського повіту. Знайшлися свідки, які запевняли, що він перший спалив та знищив ненависний йому маєток Балашових у Мошногір’ї та конезавод у Байбузах де він працював. Зруйновано було і спиртозавод під селом Яснозір’ям. Пізніше ті об’єкти дограбували селяни та остаточно донищили інші, ще більш високопоставлені революціонери. На жаль, були і такі неприємні сторінки у біографії комісара. В подальшому він був командуючим Придніпровською бойовою дільницею. А вже по закінченні громадянської війни працював у різних відділеннях військкомату України. З 1934 року – начальник Київського мобілізаційного округу та начальник управління Київського військового округу. Був заарештований 5 липня 1937 року та засуджений 17 жовтня 1937 року військовою колегією Верховного суду УРСР до розстрілу за ст. 54-1 “б”, 58 – 8, 54 – 11 КК УРСР. Розстріляний 18 жовтня 1937 року в м. Києві. Так вчинила більшовицька влада із тим, хто її створював та майже все своє життя вірно служив її ідеалам. Він був не єдиним знищеним нею власним бійцем, бо тоді постраждали сотні і сотні людей із вищого та середнього командного складу РККА, вони були просто знищені. 25 травня 1957 року військовою колегією Верховного суду СРСР Г.Н.Рябоконя було повністю реабілітовано. Та цей факт був досить довго невідомим. А ще з архівних даних відоме і те, що комуністичний Молох зачепив усю сім’ю Рябоконів. Заарештували батька – Никона Миколайовича, брата Петра, якого теж засудили до розстрілу, засудили дружину Григорія як ворога народу викинувши на вулицю дітей із їхньої київської квартири. Його мати Гаша рятувалася від біди у своїх родичів аж під Білоруссю…

Отже, читаючи архівні рядки біографій репресованих людей, слід чітко собі усвідомити, що

та біда не закінчувалася кулею, що обривала їхні життя. Страждали і їхні сім’ї, яких засуджували на виселення у Сибір та запроторювали у табори як безоплатну робочу силу.

Мені в юності довелося працювати у Черкаському Міжколгоспбуді, у його мошнівській філії з одним із уцілілих  членів сім’ї Рябоконів – Федором Никоновичем Рябоконем. Він тоді був завідуючим складами. Нині вже давно покійний чоловік, у той час був у досить добрих стосунках з моїм теж вже покійним батьком. Він неодноразово бував у нас  вдома. Мабуть тому, і відносився до мене по – батьківськи. Звично мовчун, Федір Никонович іноді трохи розповідав про минувшину. Саме він і розповідав про те, що його брат Гриша нищив панів разом із їхніми палацами, підтвердивши розповіді свідків про руйнацію ним Балашовського палацу, а от про подальшу долю брата нічого не говорив. Та і свою біографію теж не розголошував…

Отак були “обласкані” Монстром  родини українців та людей інших національностей – незалежно від їх партійної приналежності та віросповідання, без вини винуваті!

   Іншим, досить відомим на Черкащині відданим бійцем революції вважався Іван Наумович Дубовий (1896 – 1938 р.р.)

Народився він на Чигиринщині на хуторі Чмирівка. Селянський син став видатним військовим начальником який допомагав встановлювати радянську владу на Донбасі та Харківщині.

Особисто знався з Климентом Ворошиловим, був його заступником у боях під Царицином. Був заступником легендарного Миколи Щорса. Займав посаду начальника штабу Першої української радянської армії, а пізніше став виконувачем обов’язків її командувача. Очолював 14 корпус РККА з трьох дивізій під Києвом, був членом вищого командного складу РККА.

Здається, що цей чоловік повинен був мати найбільшу пошану та прихильність радянської влади, котру він сам і створив своїми руками.  Та не склалося…  Влітку 1938 року він був заарештований та розстріляний як ворог народу за вироком Військової колегії Верховного Суду СРСР. Так “віддячила” комуністична система людині, яка любила її усім серцем. Рішенням того ж самого Суду в 1956 році Івана Наумовича Дубового було реабілітовано посмертно…

За добре відпрацьованою схемою знищення постраждала і родина Дубових. Його батько Дубовий Наум Іпатійович – голова спілки безвірників України був ще у 1937 році засланий на Соловки (за іронією долі, там сиділи майже усі священики яких він притісняв), де і помер у 1941 році. Реабілітований у 1956 році.

  Тиран Сталін першими знищував саме таких людей, бо дуже боявся того, що вони могли стати на захист саме радянської влади, а не диктатора з його прихвоснями грузинського та далеко не російського і навіть не українського походження. Особисто Сталін вважав відважних та розумних людей шашіллю, яка могла сточити його трон, тому усіма силами намагався від таких людей позбутися. Руками інших запопадливих, які теж не мали ніякого майбутнього. А коли туди потрапляли ще й прості громадяни – трударі, то це не вважалося великою трагедією. Ліс рубають – тріски летять…

 Одним із таких трударів, що вибився в учені самотужки, був колишній житель с.Мошни

Тесля Трохим Трохимович. Народився він у 1903 році в тодішньому містечкові Мошнах. Почав свою освіту з однокласного училища. Далі був робфак у Харкові, з 1930 року він вже працював у Харківському археологічному музеї, а в 1931 році – Трохим Трохимович вже став завідувачем Харківського інституту археології. Закінчив аспірантуру блискучим захистом своєї дисертації.

Молодий вчений у 1934 році посів посаду заввідділом Центрального історичного музею в Києво – Печерській Лаврі. Трудоголік за натурою, палкий проповідник та шанувальник минувшини рідного краю, цей чоловік міг би зробити немало добра для України. Та не довелося…

29 жовтня 1937 року за надуманими звинуваченнями його заарештували, 17 листопада 1937 року засудили до страти. Т.Т.Тесля був розстріляний 27 листопада 1937року. Місце поховання невідоме, хоча є усі підстави здогадуватися, що він навічно залишився у Биковнянському лісі.

12 жовтня 1956 року Трохима Трохимовича повністю реабілітували як невинного. [31]

Є й інші дані про невинно страчених людей, але об’єм цієї книги, на жаль, не надає ніякої можливості згадати про усіх жертв сталінського тоталітарного режиму. Вони вже перейшли межу секретності, нині – це вже сумна статистика. Цифри, цифри… А за ними – люди, що так до кінця і не зрозуміли своєї так званої провини.  За віщо?

  Чомусь нинішні симоненки, александровські, колесніченки, левченки та інші “просвітителі” вправно оминають ці цифри та факти у своєму черговому червоному туманові.

   Вперше у державі Україна народжуваність була меншою за смертність. Мати – Берегиня, яка завжди поповнювала чисельність населення в усі її історичні неблагополучні періоди вперше фізично не змогла виправити ситуацію. З тих пір та до нинішнього часу ця ситуація залишилася сталою, а тепер вона лише погіршилася…

 Голодна, зневажена та затуркана ідеологією жінка творила босими ногами індустріалізацію країни. Замість потужних вібраторів на бетонних греблях Дніпрогесу та на інших будівництвах був її потужний танець на не застиглому бетонові. Була вона і трактористкою і швеєю, що сидячи за гратами шила ватяні куфайки та рукавиці собі подібним. То які ж там діти та домашній затишок? Пропаганда СРСР всіляко мусувала рівність між жінками та чоловіками у всьому. Були показові польоти льотчиць, рекорди жінок на токарних верстатах та інші “подвиги” громадянок СРСР. Та основна маса жінок трудилася у колгоспах з ранку до вечора. Щоб мати із цієї частини жіноцтва найбільшу віддачу ідеологи придумували різні форми соцсоревнованія, п’ятисотениць чи п’ятитисячниць, ліпили міфічних ангеліних та різних соціалістичних героїв. На сім’ю та на дітей у жінки залишався час лише уночі. Тому жіноцтву було не до прекрасного, лише деякі приближені до компартійної верхівки жінки мали змогу помилуватися прекрасним у містах та на південних курортах. Та досить часто і вони зазнавали терору та репресій. А якщо сюди додати сексуальну сваволю власть імущих, про яку ходили легенди, то доля жіноцтва була безправною та далеко не комфортною.

  Не менш жорстокими умовами проживання у “щасливій” країні були умови проживання  майже усієї чоловічої половини суспільства. Каторжна ручна праця у важких умовах надривала їхнє здоров’я, а окрім усього над головою увесь час висіла репресійна сокира комуністичного ката. Тоді були запроваджені різні рухи та рекорди (Стаханівський та інші) у яких результати

спеціально забезпеченого в ідеальних умовах виробітку робітників зводилися до повсякденної норми. Виникала потогінна система праці з досить малими заробітками, бо ту встановлену норму у звичайних умовах виконати було просто неможливо. Та ще існувало неписане правило – злісне невиконання встановленої норми в усіх галузях народного господарства зазвичай закінчувалося табором. На це в Законах знаходилася відповідна стаття…

 Таборами закінчувалися і такі, на перший погляд поточні статистичні роботи як звичайний перепис населення. Проведений у січні 1937 року черговий перепис населення СРСР призвів у країні до великого політичного скандалу.

В Україні не долічилися дев’яти мільйонів чоловік порівняно із даними попереднього перепису. Результати перепису тоді було приховано, його дані було знищено, а усіх, хто проводив перепис звинувачено у шкідництві та приховуванні “недооблікованих”. Демографічна наука зникла у сибірських таборах, вона просто перестала існувати. А у подальшому переписувачів населення призначали партійні комісії проти волі самих людей, іноді з примусу…

Аналіз нових демографічних даних перепису 1939 року свідчить про те, що в Україні у 1933 –1939 рр. за результатами повторного перепису населення, кількість населення зменшилася на 4 млн. 253 тис. чоловік. Як би не хитрували зацікавлені відомства, але результат все – одно був від’ємним. Із тих недооблікованих, як вважають дослідники, понад три мільйони – втрати від голоду 1933 року, а більше мільйона – втрати від сталінських репресій 1934 -1938 років. А якщо зважити на сталінську “об’єктивність” результатів  з – під батога, то можна лише уявити собі справжню картину демографічної трагедії…  [26]

 Знищувалися небажані кривавому режимові люди не тільки на території СРСР, а й за кордоном. Не менш трагічною була доля очільника та провідника ОУН полковника Євгена Коновальця. Про нього багато говорити не доводиться, бо це досить відома в Україні людина. Стійкий провідник українського національно – визвольного руху з часом став справжнім роздратуванням кремлівської влади. У листопаді 1937 року до Сталіна був викликаний начальник НКВС СРСР М.Єжов, який одержав завдання за усяку ціну ліквідувати його фізично. Що і було зроблено співробітником НКВС Петром Судоплатовим у місті Роттердам. Судоплатов був особисто знайомий з Коновальцем, тому під час так званої конспіративної зустрічі передав йому від друзів коробку шоколадних цукерок, які полковник Коновалець дуже полюбляв. 23 травня 1938 року опівдні прогримів потужний вибух, що обірвав життя Є.Коновальця. У дарунку виявилася хімічна бомба. Як бачимо, очільники СРСР не гребували нічим, навіть звичайним класичним тероризмом. А криваві “подвиги” генерала Судоплатова продовжаться і в подальшому. З ними ми ще зустрінемося у подальшій розповіді.

 

                      

                

                               Навіть на вході у звичайну ветлікарню висів портрет Сталіна.

 

  В 1939 році у Німеччині до влади прийшли нацисти на чолі із Адольфом Апізоєвичем Шікельгрубером, який  теж мав свою кличку – Гітлер. Увесь світ ужахнувся від тієї ідеології, що проповідували фашисти. Але це не стосувалося товариша Сталіна, бо той побачив у Гітлерові свого друга та соратника. Нинішні залишки комуністичної ідеології не визнають давно відомих у всьому світі фактів, а усі згадки про дії Сталіна вважають наклепом на нього. Та справжню суть більшовицького лідера почули люди на сімнадцятому з’їзді компартії із вуст самого Сталіна. Ось цитата із його виступу: “ – В наш час зважають тільки на сильних. Звичайно, ми далекі від того, щоби захоплюватися фашистським режимом у Німеччині, але справа тут не у фашизмі – хоча б у тому, що фашизм, наприклад у Італії не заважав СРСР встановити найкращі відносини із цією країною”. Як бачимо, ніякого осуду фашизмові із вуст Сталіна не було. Італійський Дуче був у “вождя народів” у найкращих друзях, то чому ж Гітлер мусив мати сталінське “фе”?

Із СРСР до Німеччини відбули сталінські посли та уповноважені, які таємно обговорили усі оборудки по розділу Європи. А із Німеччини до Москви на переговори прибув начальник гестапо НСРП бригаденфюрер СС Генріх Мюллер. Маючи на це на руках довіреність № 1 – 448 /12 – 1 від 3 листопада 1938 року, видану начальником Головного управління безпеки Рейнхардом Гейдріхом. Переговори проводилися з начальником головного управління держбезпеки Народного комісаріату комісаром держбезпеки 1 рангу Лаврентієм Берією. Ті одіозні переговори відбулися 11 листопада 1938 року о 15 год. 40 хв. Так свідчать документи, з яких випливає, що тоді у Москві ними був підписаний документ терміном дії на 5 років, який залишився у ГЕСТАПО та НКВС. Угода складається із п’яти параграфів, що об’єднують 12 найважливіших пунктів. Немає сенсу перераховувати усі пункти тієї угоди, адже усе, що відбувалося до самої війни було результатом угоди між фашистами та комуністами. Саме за цією угодою і діяли у подальшому два кривавих тоталітарних режими. На захід попрямували ешелони із збіжжям: важкі металеві вироби та тисячі звичайних ковальських наковалень. Можна було подумати, що тоді кожен німець у власному подвір’ї влаштовував собі кузню…

  У Москві, в Генеральному штабові пройшли вишкіл майже всі польові командири Вермахту. Тому пізніше, у військовому протистоянні командарми обох сторін знали, як може вчинити противник, бо зналися особисто і досить непогано. Перед самою війною у місті Брест навіть пройшов спільний парад військ СРСР та Німеччини. Що це? Виходить, що наша держава надала німцям продовольство, а на заводах Круппа з нашого металу були зроблені гармати, вогонь яких пізніше направили на голови наших дідів та батьків вивчені нашими штабами  військові з армії Гітлера? Це було саме так, бо з допомогою СРСР почалася окупація Європи фюрером Гітлером. Той окупував Європу, а Сталін розв’язав війну з Фінляндією та окупував Західну Україну. Саме та коротка фінська війна показала усім всю слабкість дуже перехваленої “непобедимої та легендарної” армії. Танки із слабенькою бронею не заводилися у мінусових температурах, клинило стрілецьку зброю, дуже поганим, або зовсім відсутнім був зв’язок між військами. До усього ще додавалася бездарність воєначальників. Аж тоді почалися деякі реорганізації у армії: з’явилися нові зразки зброї та відсторонили вусатого Будьонного від фавору у армії. Кіннота проти танків … виявилася неефективною. Саме з цієї пори була уведена загальна військова повинність та устави, а увага “органів” перекинулася на ворогів зовнішніх. Пакт Молотова – Ріббентропа про ненапад та дружбу показав справжнє лице “дипломатів – кровожерів”. Підписавши помпезну бумагу вони виношували мрію всадити ножа у спину один одному. Важливим був не сам пакт, а його секретні додаткові протоколи, які вирішували долі багатьох держав. Розгромна для СРСР фінська кампанія забравши тисячі життів наших воїнів закінчилася майже нічим. Тоді вдалося відвоювати лише невеличку частину території Фінляндії біля Ленінграду. Суомі виявилася “не по зубах” радянській армії. Світова спільнота з обуренням відреагувала на такі дії СРСР, і у грудні 1939 року його було виключено із Ліги Націй як агресора. Це завдало величезної шкоди міжнародному авторитетові СРСР. [26]   Такою ж неуспішною кампанією стала війна з мілітаристською Японією на Сході країни. Військові дії на озері Хасан у 1939 році теж показали усю провальну політику тодішнього військового керівництва відносно своїх військ. Що ще можна сказати, коли до бойових нагород були представлені  … коні, які витягли з багнюки гармату, а от солдата, котрий поганяв тих коней чомусь нагородити забули! Майже ніяких істотних змін на Далекому Сході країни не сталося, цей регіон так і залишився плацдармом для мільйонної Квантунської армії мілітаристської Японії. Звичайно, були деякі перемоги у локальних боях, але кардинально вони нічого не змінювали. Тому звичні оди та хвалу комуністичному режимові треба сприймати дуже виважено. Забігаючи дещо наперед треба визнати, що війна з фашистською Німеччиною могла би закінчитися набагато раніше та з меншими людськими втратами, але велику кількість боєздатних дивізій радянському командуванню усю війну довелося тримати на вказаному напрямку. Інакше міг бути удар у спину…  Досить сильний противник був ліквідований там аж восени 1945 року у дуже кривавих та важких боях.

   А от окупація Західної України принесла значні біди для людей цього краю. Спочатку люди стрічали “визволителів” хлібом – сіллю, а пізніше гірко у тому розкаялися, бо там почалися комуністичні “порядки” . Все та ж загальна колективізація, та інші нахраписто нав’язані людям “цінності”, що вже були апробовані на давно окупованій іншій частині України. Виникав великий  спротив, який майже завжди закінчувався для людей ешелоном у Сибір. Деяких найактивніших розстрілювали на місці, в організованих нашвидкуруч катівнях. Про одну тільки Львівську катівню “Бригідки”ходили легенди! А був іще Чортків та інші катівні, трохи менші. За період із 1940 року до початку 50-тих років у Сибір тільки із Львова було відправлено 760 тисяч українців – це населення великого міста, що розчинилося у сибірських просторах та снігах. Лише статистика 1939 – 40 років указує на те, що число заарештованих – 48.043 осіб. Із них на теренах Західної України заарештували 10.825 осіб. Засуджено було 4.183 чол. Не оминули арештів військовослужбовці – 108 осіб, співробітники міліції, НКВС – 41 особа. Поки що із згаданих людей за статистикою КДБ було реабілітовано загалом 55 тисяч “ворогів народу”, на жаль, чомусь невідомим числом залишилася кількість реабілітованих людей посмертно…

Невинних людей по – звірячому катували та розстрілювали любимим енкаведистським методом – пострілом у потилицю. Були випадки, коли тіла закатованих віддавали родичам. Гуманність тут була ні при чому, бо основним завданням таких акцій було залякати людей, щоб не чинили спротиву новій владі. Та побачений віз із мертвим сусідом чи родичем із слідами катувань викликав у людей зовсім іншу реакцію. Бажання відомстити вело їх у загони самооборони.  Моторошно дивитися тепер на кадри тодішньої кінохроніки, де зафіксовані ексгумовані тіла вбитих людей із масових поховань. Люди були із зв’язаними колючою проволокою руками… Цікаво те, що ті кадри кінохроніки були німецькими, вони зафіксували злочини комуністів, які ті здійснили перед самим вступом німецьких військ до Львова у 1941 році. Тоді було знищено більше чотирьох тисяч людей. Та пройшло зовсім небагато часу, як есесівські підрозділи у тому ж місці також почали знищувати людей. Євреїв та неблагонадійних, і було тих жертв аж ніяк не менше. Людожерні режими мало чим відрізнялися один від одного. За тією пропагандою та взаємними звинуваченнями один одного у злочинах  залишалися загиблі громадяни України, а чия куля обірвала їхнє життя – не так вже й важливо.

 Та це було дещо пізніше, а у довоєнний період там косила людей більшовицька коса. Донині дійшла до нас лише наведена суха статистика. А скільки застрелених за спротив у селах та депортованих західняків не увійшли у цю статистику? Саме з того часу і виникли у Західній Україні досить дієві загони ОУН та УПА. Хоча слід зазначити те, що ці націоналістично налаштовані сили існували давно, майже на усій території України. Вони були переважно підпільні, і нещадно винищувалися підрозділами НКВС. Слід зауважити і те, що перші жертви Бабиного Яру у Києві, котрих розстріляли фашисти, були саме членами націоналістичних угрупувань. Так, що боротьба за національну ідею в Україні велася здавна, а те, що їхні дії були адекватними щодо катюг, то як кажуть, з ким поведешся – того й наберешся. Саме тут, у Західній Україні вперше комуністичний режим відчув справжній народний збройний опір. Вояки цих формувань пізніше навіть вступали до війська Вермахту, щоби боротися із ненависними для них комуністами. Це вже давно не секрет і не новина, бо як стверджує німецька статистика, у військах німців служило 250 тисяч українців. Коли ж керівництво ОУН та УПА зрозуміло, що у планах Гітлера немає ніякої держави Україна, то тоді кривава боротьба розгорілася на два фронти. Це був танець смерті між молотом та наковальнею.  Про нього ще буде розповідь у подальших рядках. [13, 22]

  Повною поразкою комуністичних сил закінчився путч у Іспанії, де полягло немало громадян СРСР, які туди відправлялися “добровольцями”. Така практика розпочалася саме у той період та діяла до самого кінця тоталітарної країни. Експорт революції у інші країни ніяк не вдавався, хоча керівництвом СРСР на це були кинуті неабиякі кошти. “Революціонерам” була виділена зброя та техніка, навіть радянські винищувачі “ЯКи” з добровольцями – льотчиками підтримували ту військову авантюру.

Але війська генерала Франко, підтримувані іншими фашистськими режимами, швидко та жорстоко придушили той комуністичний путч у Іспанії.

Дані про втрати, що зазнали там радянські люди, до цього часу ще носять завісу секретності. Допомога різного роду пройдисвітам у світі видавалася ідеологією за міфічний соціалістичний інтернаціоналізм. Для цього навіть існувала офіційна організація, що звалася Комінтерном. Завданням тієї організації було не що інше, як перемога соціалізму у всьому світі! Але Сталін і той Комінтерн розгромив наголову, посадивши у табори майже усю його верхівку.

   З 1940 року усьому світові вже стала зрозумілою невідворотність військового конфлікту між двома тиранами. Як кажуть мудрі, що два ведмеді в одній барлозі не всидять. Таким тісним барлогом для Гітлера та Сталіна став Світ. Розмінною монетою в одного і другого були люди, які для них були за гарматне м’ясо у військових кампаніях. Кращі військові спеціалісти розуміючи невідворотність подій, десь про це говорили, та за доносами за свої думки були запроторені до таборів та розстріляні. Червона Армія стала схожа на величезного монстра із витягнутим мозком. У військах виник кадровий голод. Тільки 7 % командного складу мало вищу військову освіту, а 37 % командирів не пройшли повного курсу навчання навіть у середніх військово – навчальних закладах.  П’ятимільйонна армія СРСР фактично залишилася без керівництва. [26]

 Та незважаючи ні на що, у колишньому СРСР вже тоді розпочалася негласна підготовка до війни. Були задіяні аероклуби, що вишколювали військових (!) льотчиків, курси знаменитих Ворошиловських стрільців, медицинські курси та різні військові гуртки. Ця програма не була пущена на самоуправління, туди були направлені  добре навчені політпрацівники. Як і партійна організація вона мала свою ієрархію, правда, у самій парторганізації. На призначених нею функціонерів була покладена жорстка відповідальність за виконання вказаного напрямку роботи. На знімку внизу Ви бачите колектив невеличкої сільської фабрики ім. Клари Цеткін. Тут працювали швеї, які шили білизну. У тодішні дні усі співробітники фабрики у відведений час були зайняті опануванням фаху медсестри. Як бачите, усі жінки мають військову форму та спеціальні медицинські сумки. Всередині сидить вже згаданий нами партфункціонер у кашкеті (прізвище невідоме), а зліва від нього – директор мошнівського філіалу цієї фабрики – Смаглій Параска Кузьмівна. Пізніше, вже у роки війни, цю тендітну жіночку фашисти розстріляли у Черкаській тюрмі. Знайшлися “доброзичливці”, які продали гестапівцям свою колишню начальницю…

Участь у таких гуртках та курсах  була обов’язковою для всього населення, а кошти на все те вилучалися із добробуту того ж населення. Трактористи ставали танкістами, а залік ГТО здавали усі без винятку, навіть вже далеко не молоді люди. [12]

 

                                                                         

                   

 

     На знімку: Колектив фабрики імені Клари Цеткін на курсах медсестер. Знімок 1939 року.

 

 А московська керівна еліта жила собі на радість та “на широку ногу”.  Вони ще у 1939 році мали у своєму користуванні американські холодильники, досить якісні радіоприймачі, були поодинокі магнітофони та для них фахівці проводили експерименти з телебаченням. Газопроводи із українських родовищ Шебелинка та Дашава забезпечували блакитним паливом стольні міста. У них і користувалися газовими плитами та газовими колонками, які вже тоді розробляли ленінградські фахівці. А для свого проживання владні чиновники організовували спеціальні квартали, що добре охоронялися міліцією від небажаних прочан. Про це не писала їхня газета “Правда”, навіть про досягнення побутової техніки у газетах не було ні слова, бо у той час люди навіть не могли зрозуміти, що ж це воно таке? Основна маса населення бачила лише гасові лампи найновішої конструкції, які були їм за щастя, гасла та похвалу компартії, а ще строго дозовану інформацію. Масовим радіоприймачем був детекторний приймач з кристалом та металевою голкою. З її допомогою і наладжувався прийом радіопрограм, які звучали у навушниках. Рідко, лише у деяких великих селах працювали невеликі сільські радіовузли, що транслювали передачі на “тарілку” – спеціальний гучномовець, що висів на стіні. А вже великий ламповий батарейний радіоприймач вважався справжньою розкішшю, такі приймачі могли мати тільки високопоставлені місцеві партфункціонери. Бо лише вони мали на них необхідні кошти. За трудодні та за палички у відомостях таких коштовних речей не купити…

  А холодильниками називалися вириті у землі муровані льохи із занесеними туди взимку пластами криги. Для чого я все це згадую?  Та для того, щоби молоде покоління могло хоча би уявити собі умови, у яких жили “ощасливлені” комуністичною системою люди. Замішені босими ногами будівельників бетонні загати Дніпрогесу освітлювали та обігрівали еліту. А на легкову машину, якою приїжджало у село дуже велике начальство, приходили дивитися усім тим селом. Кожен раз цікава дітвора бігцем випроводжала її аж за межу. Про це розповідають ще живі старожили, котрі самі колись у дитинстві бігали за тими машинами. Отже, відстань між правлячою елітою та своїм народом обчислювалася тоді довжиною аж у тридцять років! Саме через такий час в СРСР почали з’являтися у простих людей ті блага цивілізації та й то не в усіх. Дехто може зауважити, що такі висновки надто тенденційні та антипартійні. Це так, іноді сам про це думаю, але виникають такі висновки тоді, коли не знаходиться чіткої відповіді на цілком зрозумілі питання…

 

На підтвердження таких сумнівів увазі читачів надається старе пожовкле фото учнів звичайної української сільської школи. Третій клас Дудницької (нині с.Мошни) початкової школи № 3. 1940 – 1941 рік. Вчитель І.Т.Гречуха (у центрі). Як видно на фото, деякі дітки вже мають піонерські галстуки. Та зверніть увагу – усі вони босі. Вочевидь це не данина моді – просто на взуванку у батьків тоді не було коштів…

Отак і зростали діти війни – босі та затуркані ідеологією. На жаль, злигодні не полишили це покоління і донині. Мабуть, така у них важка Доля, яка приготувала їм усім такі випробування.

Тільки невідомо навіщо та з чиєї злої волі вони промучилися все своє життя під комуністичними гаслами? За інерцією вони ще і досі вірять тим ідеологам, які обіцяли, обіцяли, обіцяли…

Не можна не сказати про те, що навіть у таких жахливих умовах подолавши страшну цензуру та спротив чиновників – самодурів з’являлися нові книги та кінофільми. Хоча фільми тоді ще були, як правило «німими», але вони на рівних ставали на полицях у один ряд із світовою класикою. Фільми демонструвалися у багатьох країнах Світу, а їхні творці у той час вже перебували на нарах у таборах. Адже популярність теж переслідувалася. Таку ж незавидну долю мали співаки та актори. Не кажучи вже нічого про їхніх керівників. Згадаймо про долю Леся Курбаса та інших керівників театрів та спілок. То була небезпечна професія, хоча невідомо яка частина фаху була у той час зовсім безпечною. Ще і нині знаходять фахівці та дослідники прекрасні фільми та книги, що довгий час пролежали на полицях КДБ. Нічого такого аж надто особливо небезпечного у них не було і немає, просто вони, або їхні творці чимось не сподобались впливовим чиновникам. А скільки творів, у які їхні автори вклали частинку своєї душі загинули навічно, згоріли у вогні як звичайні «вещдоказательства» після знищення їхніх творців? А що можна сказати про те, що був репресований навіть учень десятого класу за його вірші, у яких слово Сталін він по необережності написав з малої літери. Такі речі тоді теж були дуже небезпечними. Про них розповідали старі учителі. І це не видумка, а факт! То уявіть собі, на яку небезпеку наражалися рядові письменники? Ними «шліфувалися» кожне речення, кожне слово та увесь зміст написаного. В результаті виходила або ода компартії, або паливний матеріал для грубки. Звісна річ, що був і третій варіант, але хто ж був схильним до самовбивства? От тому і залишилися з того часу лише окремі твори, у яких письменники не мали ніякої змоги повністю розкрити свій талант. Уявіть собі на хвилинку, якими могли бути твори того ж Остапа Вишні, якби над ним не висіла сокира ката. Але навіть у таких умовах його талант так і випирав назовні, як шило із мішка…

Візьміть та прочитайте тодішні видання про життя сина славного українського народу Т.Г.Шевченка. Його всюди зображують як письменника – демократа та великого революціонера,

мало не більшовика. Насправді ж Тарас був далеким від суто революційної діяльності, хоча бунтарського духу в нього не забрати. Так от, його твори урізала царська цензура, не гребувала заборонами і комуністична. Його «Кобзар» виходив із друку з викинутими з нього творами.

Він також був неповним, бо навіть комуністи боялися Слова Тараса. Немає ніякого сумніву в тому, що якби сталося диво, і Тарас жив у тоталітарну добу, то йому би не вдалося оминути ГУЛАГу. Щоб не був таким розумним… Прикро відзначити той факт, що й нині малозвісні

твори Шевченка, заникані цензурою у різні часи, ще мало відомі широкому загалові. Не надто поспішають можновладці тиражувати Правду. Адже вона може стати вбивчою для них самих.

 З такої похмурої картини може скластися враження, що люди жили у ті часи як якісь зомбі чи роботи. Так, дійсно, були значні обмеження в усьому, але незважаючи ні на що, люди жили досить дружно Цінувалися міжродинні зв’язки, повага до старших за віком, дієвою була взаємодопомога у скруті. Будівлі зводилися народною толокою, безоплатно для господарів.

Діяли гуртки самодіяльності, та навіть драмгуртки. Вони були досить популярні у населення, а на їхні вистави у клуб сходилося усе село.

                      

      Фрагмент фотознімка  30 років на якому зафіксовані учасники драматичної вистави

«Сватання на Гончарівці». У ведучій ролі вчитель початкових класів Іван Трохимович Гречуха, та вчителька Яцик (Федорівська) Марія Кіндратівна, які віддали дітям усе своє життя.

 

Зверніть свою увагу на костюми виконавців вистави. Навряд чи були такі у найкращих театрах столиці, адже всі вони створювалися власними руками учасників драмгуртка. До речі, Іван Трохимович Гречуха був моїм першим учителем, що навчив мене читати та писати. Саме він і розповідав про давно минулі довоєнні дні. А в них були і свої позитиви. Цінувалася цнота та вихованість дівчат, незрадливість жінок, а чоловіка – однолюба поважали навіть його найбільші заздрісники. Звичайним явищем була чесність людей та їхня безкорисливість. Заради справедливості слід згадати і про те, що як рідних приймали люди до себе у свої оселі частини розорених Владою сімей, хоча це для них самих іноді було небезпечним. Але так було, саме про таке розповідали старожили, які були у різних життєвих ролях. На жаль, доводиться відзначати і те, що у нинішніх життєвих цінностях від того не такого  вже й далекого минулого залишилося зовсім небагато.

  Мною особисто проведено немало опитувань старих людей про ті непрості у їхньому житті часи. Не знайшлося доки ще жодного старого чоловіка, який би із захватом розповідав про ті довоєнні часи, а старі партійці завжди уникали розмов на цю тему. А що стосується тодішніх ЗМІ та архівів – то це окрема тема. Немає в партійних архівах, окрім чергових похвал самим собі жодних згадок про якісь негаразди або непорозуміння. Іноді ті похвали, чесно кажучи, читати просто гидко, бо вони були в усіх газетах та журналах, але звичайно після Сталіна.

  Сталін у очах тих підлабузників був і Сонцем і Батьком і ким завгодно, але дуже хорошим.

 З іменем Сталіна зв’язувалося усе позитивне в СРСР, а таборів та насилля над людьми ніби й не існувало. Наглухо закритим від Світу  так званою “залізною завісою” заляканим репресіями та замученим важкою працею людям ідеологи втолковували, що країна Рад унікальна, що вона кудись ішла, долаючи п’ятирічки, а насправді – то було безладне топтання на місці. Під  лапами величезного монстра гинули і ті крикуни – ідеологи, що його возвеличували. А те, що тоді будувалося було застарілим ще у своєму проекті. Наукова еліта, що “примазалася” до керівної еліти душила ще у зародку щось прогресивне та нове. Навіть арешти та тюрми не змінювали хід подій; місце знищених займали інші, але вели себе ці люди увесь час незмінно. Забігаючи далеко наперед, мушу зазначити, що таке тривало до самого кінця існування тоталітарного Монстра.

 А ще, висвітлені мною долі страждальців із Черкащини не випадкові. Я сам народився та прожив майже усе своє життя у цьому благодатному краї. З ріднею деяких постраждалих  був знайомий особисто, а інші – члени нашої великої родини. На жаль, не можна згадати поіменно усіх репресованих, але це вже зроблено у одному із 27 томів, у п’яти книгах про репресованих людей Черкащини. Назва книг – “Реабілітовані історією”. У них, Шановні, Ви зможете пошукати розповідь і про своїх рідних. Деякі прізвища репресованих можуть стати для Вас великою несподіванкою. Там надані за прізвищами та у алфавітному порядку статистичні дані про репресованих жителів Черкащини до повоєнного часу. Неповні, але досить моторошні дані.

З них, до нинішніх поколінь приходить ПРАВДА про події серед мороку тоталітарної ночі.

  Хоча тоді в Україні, як і в усьому СРСР, життя  ішло своєю дорогою – люди жили, працювали, створювали сім’ї, св’яткували та сумували. Не знаючи, що надто швидко до них прийде чергове історичне лихо.  Назвали його Велика Вітчизняна Війна, але розповідь про її невідомі сторінки Ви зможете прочитати вже в наступному розділі.

ФОТО АВТОРА САЙТУ

Липень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

ІНФОРМАЦІЯ

Автор інтернетресурсу не несе відповідальності за посилання на сторонні ресурси.