Міфи та народні  перекази про легендарного месника 20-х років минулого сторіччя –Атамана Голого, і досі  хвилюють розум наших співвітчизників та істориків України.                                                                                                Микола Бабич

   На початку 20-го століття в буремні 20-ті роки на території  Черкащини  діяв добре організований та озброєний загін місцевих месників, який ставив собі за мету захист селянства, наведення ладу в регіоні та боротьбу проти радянської влади. По переконнаню членів та симпатиків цього військового угрупування,  радянська влада в  Україні ставила собі за мету знищення вільного селянства та насаджування своєї,  ворожої для селянства ідеології.  В Україні ці явища не були поодинокими, а скоріше всього масовими. Селянство України,  «розбещене» довгоочікуваною  волею після відміни ганебного кріпакцтва, не бажало взагалі кому небудь бути підпорядкованим, а тим більше незаможним і малоорганізованим новим хазяям на селі,  які немали ні коштів ні досвіду ведення селянського господарства. Заможні та працьовиті селяни, називали стихійно виникнені військові загони визвольними, а представники радянської влади, які не дуже хотіли працювати зате мали владні амбіції,  називали такі військові угрупування бандитськими. Автор не ставить собі за мету викликати симпатію чи антипатію до героїв даної публікації чи засудити представників влади тодішньої України. Найбільше правильну оцінку політичним подіям тих часів  завжди дає історія з часом. Тому право на цю оцінку автор залишає самим читачам.  Матеріл для даної публікації зібрав і систематизував письменник, історик – публіцист Сергій Іванович Гречуха,  відомий своїми публікаціями історико -публіцистичного характеру. З його доброї волі,  наш інтернет ресурс публікує цю публікацію.

                               Трохим Іванович Бабенко

                                         (Отаман Голий)

Одним із досить відомих людей початку двадцятого століття на Черкащині був отаман Голий.

Наряду з іншими очільниками селянства він зі зброєю в руках боровся проти радянської влади.

Таких людей та влада звала бандитами та нещадно знищувала. Не тільки їх самих, а й пам’ять про них. Можна сказати, що це їй вдавалося, бо до нинішніх часів та до нинішніх поколінь дійшли лише куці згадки про таких людей. Метою цієї публікації стало завдання хоч якось познайомити українців з їхньою історією. Вірніше з її майже невідомими сторінками…

Справжнє ім’я отамана Голого з народження було Трохим Іванович Бабенко (1898 – 1921 рр.) Народився він у селі Хрещатик Черкаського повіту Київської губернії біля Дніпра. У родині досить заможного селянина Івана Бабенка, що служив матросом на дніпровському пароплаві. Склалося так, що він утопився під час навігації. Через деякий час його мати вийшла заміж за вітчима Дениса Литвина. Зведене сімейство мало семеро дітей. Трохим був серед старших дітей. З дитинства сільський хлопчина мав потяг до навчання, бігав вчитися у церковно – приходську та земську школи. А коли підріс то став допомагати родині, що займалася ремеслом – робили кінські дуги та колеса до возів. Та вже пізніше влаштувався офіціантом на пароплав “Рицар” дніпровського пароплавства. Вірогідно, що саме тоді вирішив здобути вищу освіту. Він був досить розумною молодою людиною, що мала на той час непогану початкову освіту з якою йому вдалося вступити до Київського університету. На жаль, не знайшлося архівних документів які б сповіщали про те, чи вдалося йому закінчити цей учбовий заклад. Адже дореволюційні та революційні події 1917 року суттєво змінили його долю. Він був мобілізований на війну, заслужив два хрести. В часи Гетьманщини заслужив старшинський чин. Повернувшись додому деякий час Трохим Іванович працював вчителем та директором Шелепуської школи Черкаського повіту Київської губернії. Як педагог, він добре знав історію у якій згадується, що у 1740-му році, під час визвольної боротьби українського народу гайдамацькі загони очолив ватажок Гнат Голий. Тому, у буремні революційні роки він і взяв те прізвище собі за псевдонім. На початку двадцятого століття такі псевдоніми в письменників, інтелігенції та державних діячів були звичним явищем. Не був виключенням і Трохим Іванович. Брутальне знущання різних “революційних сил” над селянами, вихідцем із яких він був сам, змусило його взятися за зброю. Лише два роки діяло військове угрупування отамана Голого на Черкащині, залишивши по собі різні спогади та різні оцінки його діяльності. Владні публікації згадували його як бандита, що мав дуже велику банду. Звісна річ, що його постать висвітлювалася в дуже негативних тонах. Хоч більшовицька пропаганда називала його військо бандою, але нарікань старожилів, що отаман Голий їх пограбував ніде не зустрічалося. Навпаки, люди розповідають про те, що в усьому отаман любив порядок і страшенно не любив злодіїв. У підконтрольних йому територіях він був захисником знедолених, величезним противником більшовизму із його колгоспами та “мировим  суддею” у різних конфліктах. Разом із тим, як старожили, так і документи тодішньої пори згадують про нього, як про страшну грозу єврейського населення. То хто ж він був, Трохим Іванович Бабенко?

 У революційні роки, маючи лише 21 прожитий рік, був керівником так званої “Мліївської республіки”, об’єднував отаманів та очільників великої території: Городища, Мліїва, Корсуня, Канева, містечка Мошен та прилеглих до нього сіл. У тому числі  – рідного йому Хрещатика.

Його визнавали та підкорялися значно старші за віком отамани та очільники озброєних загонів, що діяли у той час на Черкащині. Заодно він був величезною головною біллю у нової влади. Спочатку він її підтримав, мало не став комісаром, а потім став знищувати новоявлених злодюг та ґвалтівників. Навіть новостворені більшовицькі силові структури не ризикували зустрітися із військом отамана Голого у відкритому бою. Не кожен відомий в історії отаман мав таку підтримку у населення, причому вона була добровільною, без примусу, чим частенько “хворіли” відомі отамани тієї пори.

  Далі буде розповідь про отамана Голого, записана із спогадів нині вже покійного жителя Мошен Федора Ткаченка, що прожив без малого сто років:

 – Невеликий на зріст, худорлявий, на білому коні, він не раз бував на базарі в Мошнах. Тут завжди були люди, а отаман Голий був прекрасним оратором та організатором. Маючи військове звання старшина, він очолював досить великий кінний загін і незважаючи на присутність більшовиків, фактично був господарем у нашій місцевості. Носив чорне студентське пальто з сукна, із блискучими гудзиками та розкішну папаху, яка молодому чоловікові була явно не до лиця. Носив хромові чоботи з острогами, мав дуже коштовну шаблю та наган.

У містечку був його невеликий загін та  штаб. Начальником штабу був житель Мошен Тасько Кадик, головним його помічником був Товкач, немало було тут його прихильників та послідовників. Забігаючи наперед мушу повідомити читачів, що Кадикові вдалося обдурити чекістів та втекти, і він помер власною смертю. Як згадують старожили та архівні документи, у 1920 році до нього пристало угрупування Добровольського, що раніше створювало та підтримувало радянську владу у Мошнах. Розповідь старожилів про його вплив на тодішню ситуацію у містечку Мошнах  вражає. За утиски та знущання над людьми одного із перших Голий ліквідував у Мошнах голову робітничо – селянської інспекції комуніста К.Віхтя. Одночасно був знищений голова сільради села Шелепухи, Підберезний. Були й інші активісти, які проявили себе великою запопадливістю перед комуністами. Саме у той час радянською владою було призначено військовим комісаром та начальником частини особливого призначення Мошнівської волості жителя Мошен, Андрія Михайловича Оніщенка. За це отаман Голий прилюдно на базарі виніс йому смертний вирок. А пізніше ще й  особисто попередив його в обійсті Химки Коваленко (Чмільки), де неждано застукав А.Оніщенка разом із командиром загону більшовиків Е.Острівним. Тоді їх урятувало лише те, що вони у 1919 році активно боролися з німцями та денікінцями. Тому Голий дав їм деякий час на визначення. Після тієї розмови А.М.Оніщенко сам залишив свій пост, бо він добре знав, що з отаманом не жартують… Комісар Рябокінь Г.Н. лише чудом уникнув страти голівців – утік через вікно з попівської хати у Старосіллі, загубивши з переляку навіть свого револьвера. Тож, було над чим подумати! А те, що кара буде, ні у кого ніяких сумнівів не виникало.

Під час початку більшовицької насильницької колективізації, а простіше чергового грабунку селян люди  Голого – активна частина ватаги жила у лісах. А інші жили подвійним життям – вдень були як усі, а уночі знищували своїх кривдників. Таке тривало досить довго, навіть після трагічної загибелі отамана. За це їх заарештовували, ув’язнювали, розстрілювали та висилали у Північні краї. Тому таким трагічним і був той час, коли найшла коса на камінь. Донині старожилів, що були учасниками того військового угрупування, які могли б розповісти про їхню боротьбу, на жаль, вже не залишилося. Були лише очевидці тих подій, переважно жінки. Вони і розповідали про той нелегкий у житті простих людей час.

  Звісна річ, що така сила, яка за короткий час могла зібрати загін чисельністю більше 7000 бійців не могла не турбувати нову більшовицьку владу, тому в ДПУ на нього було зібране досить об’ємне досьє. Саме через те, до нинішніх поколінь дійшли не тільки перекази про отамана, а й деякі дуже скупі офіційні дані.

Довгий час мені, як досліднику минувшини, була незрозумілою поведінка народного отамана Голого (саме так називали його старожили) коли він – інтелігент та гуманіст за професією, окрім суто класової боротьби став на шлях ще й міжетнічної боротьби та відкритого знищення євреїв. Відповідь на це знайшлася у тих же документах влади, де вказується про те, що Трохим Бабенко мав молодшого брата – Устима Івановича Бабенка 1902 р.н., який у свої неповні 18 років був помічником отамана Антона Макаровича Грозного. Його називали Гольонок чи Голенко. Трапилося так, що в урочищі Три Липи, що біля м. Городища, Устим потрапив у засідку, яку влаштували члени єврейської “самооборони”. Там він був ними спійманий та по – звірячому закатований.    Саме від того моменту у євреїв почалися часи, які навіть неприємностями назвати не можна. Знайшлися документи, в яких записані дані про погроми єврейських общин в Черкасах, Мошнах, Лебедині, які вчинило військове утворення Голого, що провело свої рейди. Так, наприклад, за два таких візити в Лебедин загинуло 33 євреї, були криваві погроми в Городищі, Матусові та в Буртах. Про це сповіщає церковна хроніка, яку вели тодішні єврейські раввини. Її зібрав у своїй книзі “Шофар” відомий Черкаський історик Ю.Мариновський. Є й інші джерела, що підтверджують цю тему.

  Командир кінноти отамана Голого –  Дмитро Сагач на чолі із самим отаманом провели тоді свої рейди підконтрольною територією. Переправившись на лівий берег Дніпра вони побували у Домантовому, Богушковій Слобідці (Чапаївці) Хрестах та Медвині. Скрізь, куди приходили війська отамана Голого, до них приєднувалися скривджені люди. Наприкінці 1920 року загін вже мав більше 1500 активних бійців не рахуючи тих, хто його не менш активно підтримували та забезпечували продовольством. Всюди, де з’являвся загін Голого євреї рятувалися втечою. У місто Черкаси, та в інші, менш проблематичні місця. За свідченнями документів та за   розповідями старожилів, у той час у містечку Мошнах проживало більше 10 тисяч населення, біля трьох тисяч із них – були євреї, що мали у власності в містечку 33 крамнички, млини, маслобійні, працювали у місцевому банку та на базарі. Майже усі кошти містечка проходили через їхні руки. То у кінці двадцятого року у Мошнах їх залишилося лише одиниці. Всі інші спродавши своє майно за безцінь зникли із містечка. Лишилися записи на старих нотаріальних документах на нерухомість, виданих тодішнім Черкаським нотаріусом Петром Семеновичем Гуляницьким, у яких їх власники прописом та власноручно засвідчують акт продажі своєї власності. Як видно, належно оформити документи тоді вже не було ані можливості ані часу… На збереженому до цього часу  такому документі колишній житель Мошен та господар нерухомості Мордко Янкелевич Маламент теж зробив такий запис власноручно. Є свідчення мошнівських жителів про продажу млина Шулимом та інших підприємств та крамничок. Тому якісь коментарі тут зайві. Таке було і в інших населених пунктах, саме у той час багато євреїв мігрували із черкащини у м. Могилев – Подільський, що на Дністрі, в Умань та в інші віддалені від черкащини міста. Таким своїм ставленням до євреїв – мешканців навколишніх населених пунктів він викликав до себе досить неоднозначне ставлення, тому і спогади людей про нього до цього часу такі різні. Хоча, як бачимо, саме такий стан справ, на жаль, був спровокований самими євреями. То була особиста помста та молодеча неврівноваженість на додаток. Своїми діями отаман різко змінив міжетнічну ситуацію у Мошнах надовго. Слід зазначити, що з тієї далекої пори з майже півторатисячної мошнівської общини не стало тут нікого.  Вже пізніше, у 1929 році у порайонному списку, в Мошенському районі єврейська община повністю відсутня. Така ситуація збереглася й донині…  

У розповіді Ф. Ткаченка виділяється епізод, як безстрашно поводив себе отаман Голий.

Забуте князівське “ Іду на Ви “ – було і в його біографії. Бо і він попереджував своїх ворогів про свої наміри. Перед штурмом Черкас у 1920-му році, там були розповсюджені  листівки такого змісту:  “ Голий маленький, як гнида, та забереться в Черкаси – не буде там жодного жида”. Обіцянку свою він виконав – разом із холодноярськими побратимами  взяв штурмом Черкаси та деякий час вдержував місто. Можна лише здогадуватися, що тоді творилося у приреченому місті… Перехвалені більшовицькою пропагандою червоні війська не мали дуже великого бажання воювати з повстанцями. Краще втекти…

 До речі, схоже гасло є і в дослідницькій роботі краєзнавця із Городища А. Тегерешвілі. Цей чоловік зібрав унікальні свідчення людей про так звану “Мліївську республіку” отамана Голого та записав невідомі донині людям сторінки його біографії. Тому є матеріал, що так чи інакше підтверджує зібрані мною свідчення людей. Хоча справедливості ради, додам від себе, що не усі свідчення співпадають. Воно і зрозуміло, адже об’ємних архівних записів про отамана Голого не знайшлося, а опитані нами люди такі різні, і кожен з них мав свій світогляд… А розбіжності щодо того, якої масті був кінь у отамана, на мій погляд, не грають ніякої ролі – мало на якому коні він міг приїхати…

 А ще казав усім отаман Голий, що вб’є його лише скляна куля, бо від простих він давно заговорений. Та сталося зовсім не так, бо вбила його ще страшніша зброя –  зрада. Обдурений зрадниками та більшовиками він сам, та його невеликий загін був оточений 15 грудня у 1921 році під селом Кумейками великими більшовицькими силами, де всі загинули в нерівному бою. Архівних записів про той бій, на жаль, не знайшлося і донині. Та за свідченнями Канівського політвоєнкома  Федоренка – Таганчанське ЧК саме у цей день ліквідувало “бандита Голого”. Про це писали тодішні газети. Стосовно його загибелі існують різні версії, їх немало, та майже в усіх фігурує згадана зрада. За розповідями старожилів, його зрадив добре знайомий чоловік. Він доповів отаманові, що у селі Софіївка декілька чекістів тримають під арештом його наречену. Звісна річ, молодий чоловік із невеликим загоном поспішив на допомогу. Та його чекала добре озброєна чекістська кіннота…

   Записи окремих переказів та версій не давали усієї картини тих далеких подій. Та зовсім недавно довелося почути цікаву розповідь. На цей раз у ній були присутні прізвища та імена.

  Тією нареченою отамана Голого була Хтодоська Давидівна Бондарець із села Михайлівська Гута Черкаського повіту. Правда і те, що її вистежили та схопили чекісти і по – звірячому закатували. Побита шомполами вагітна жінка стекла кров’ю та померла у лікарні села Софіївка. Про це розповідали Михайленко Полікарп та його дружина Домаха, а також Орел Юхимина Полікарпівна. Ці сім’ї допомагали отаманові Голому – пекли у голодні роки його бійцям хліб, тощо. На жаль, всі ці люди вже пішли за вічну межу. Лише зроблені мною власноручні записи переказів їх родичів, зокрема Бондарця Миколи Леонтійовича, та старожилів Мошен засвідчують саме такий  факт загибелі отамана Голого. Чи було так насправді? Не знаю. Та до цього часу не знайшлося ані документального підтвердження, ані якогось спростування цих розповідей. Тому і залишається саме така версія, як одна із багатьох… Невідомим донині залишається місце його поховання, існують лише розповіді людей про те, що вбитого Трохима чекісти роздягли догола і з вигуками: – Дивіться на Голого! – повезли до Таганчі, де був їхній штаб по боротьбі з бандитизмом.

 Прожив отаман лише 23 роки, залишивши свій яскравий слід у історії. Кожен у тому слідові шукає свої тлумачення про перебіг подій. На мою думку, іншого шляху у отамана Голого у той час не було, а результат закінчення боротьби був досить прогнозованим. Надто нерівними були сили та величезна розрізненість українських отаманів. Як завжди. Та як би там не було, а саме коротке життя Трохима Івановича Бабенка висвітлює всю трагедію українців – знищених, закатованих та ненароджених. Таким кривавим був у той час результат великого збройного протистояння. З обох сторін. Нехай лише десята частина із цієї розповіді залишиться правдою, та ота страшна загальна трагедія братовбивства від цього меншою не стане…

  З розповідей старожилів випливає факт, що загинув отаман Голий під Кумейками. З лихої долі сталося це саме там, де потерпів поразку у свій час Павлюк (Павло Бут), ще  у 1637 році. Отаманів об’єднувало одне – палка любов до своєї землі. Вона була у кожного своя, та доля чомусь була явно не на їхньому боці. Звісна річ, отаман Голий козаком не був, але козацької закваски у нього не відібрати…

  Як додаток до своєї розповіді зауважу, що донині не знайшлася навіть невелика фотокартка отамана Голого, не можу знову не згадати про записи краєзнавця з Городища А.Тегерешвілі. Усі його старання знайти хоч якесь фото теж були безрезультатними. А ще викликають гіркі роздуми ті записи, що були зібрані ним у селі Хрещатику на кутку Микитівщині, де проживала остання із сестер Трохима Бабенка – бабця Соломія. З її розповіді випливає те, що їхню стару хату, яка простояла майже 300 років, і в якій народився отаман Голий колишня влада знесла. Її забрали до Києва до музею просто неба. Кажуть, на Шевченкову схожа… То може і фото десь там? Хто знає, можливо і так, але надто вже часто та нахабно повторювалися такого роду акції влади, що стосувалися пам’яті ненависних їй людей. Щоби і сліду не лишилося від них, ні спогаду…  

                                        

 

 

                                           Матеріали використані у нарисові:

 

  1. Реабілітовані історією. Книга 5. “Черкаський ЦНТЕІ” м. Черкаси 2006 р.
  2. Ю. Мариновський. Шофар. Документи та матеріали історії євреїв на Черкащині.

“Вертикаль” м. Черкаси.

  1. Машинописний варіант неопублікованої роботи Городищенського краєзнавця

Андрія Захаровича Тегерешвілі.

  1. Власні дослідження та записи старожилів.                     

                                                                               

                                                                                   Сергій Гречуха. Краєзнавець.

                                                                                             с.Мошни. 2008 р.

                                                                       

 

ФОТО АВТОРА САЙТУ

Вересень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930  

ІНФОРМАЦІЯ

Автор інтернетресурсу не несе відповідальності за посилання на сторонні ресурси.