Письменник Сергiй Гречуха

Отримавши як посаг до весілля увесь Мошногородищенський ключ, граф Воронцов був здивований красою цих місць, а заодно і розчарований їхньою запущеністю та кричущою безгосподарністю попередніх володарів. У тому числі і своєї тещі – О.В.Браницької. Доріг не було ніяких окрім етапних шляхів, проїхати тут можна було лише на коні кладками через водяні перепони. У перший же рік володіння цією маєтністю граф вирішив питання про упорядкування доріг, нарізавши їх аж 55. Далі господарством займався його відставний ад’ютант – полковник Іван Тимофійович Читати далі

           Невідомий пам’ятник

 Стоїть у Мошнах на роздоріжжі  п’яти вулиць, на Толоці, біля газової аварійної служби, що на вул. Кірова великий камінь з написом – “Жертвам фашизму”. Суть запису зрозуміла, а от хто були ті жертви, творці пам’ятника сором’язливо змовчали. Довелося провести опитування старих жителів села, щоби пролити світло на цю загадку. Як виявилося,  в селі Дудницьке (так тоді звалися Мошни) фашисти – есесівці влаштували страшний злочин. Раніше в цьому місці, яке звалося Толока, Читати далі

Через певний час після буремних подій на майдані активні учасники тих подій починають усвідомлювати, що політики різних рівнів їх нахабно та цинічно використовують для задоволення своїх особистих амбіцій.

   Славнозвісне висловлювання про те хто руволюцію задумує, хто творить, а хто ї використовує не минуло і подій майдану. На хвилі революційних подій владу в Україні швидко захопили політики колишнього помаранчевого табору. Ключові пости в Верховній Раді та в уряді зайняли члени Партії Тимошенко та політично  збанкрутілої Нашої України. Детальніше

                                                       Розділ 1

                                     Сутінки 

                                               Звертаючись до читача, що взяв у руки цю книгу, уклінно прошу не вважати її за якусь ідеологічно направлену роботу, хоча у ній і прослідковується тяжке звинувачення в адресу

страшної тоталітарної системи. Більше заплямувати її ніж вона це зробила сама неможливо нікому. Як неможливо пробачити усіх тих, хто за химерними ідеями окремих вождів не бачив своєї вини у тому, що в результаті їхньої діяльності забиралося найцінніше у людини – життя.

Забрані ними життя рахуються мільйонами, бо тодішні керманичі наважилися у своїх діях замінити самого Бога. Вони вважали, що саме їм кимось надане Право безкарно вирішувати людські Долі. Для того, щоб зрозуміти усю суть біди, треба просто на мить уявити себе на місці жертви, що гине без слідства та Суду, або той Суд був неправедним…

 Проводячи роботу, що зв’язана із спогадами людей, з архівними даними та матеріалами  довелося узнати досить неприємні речі. Деякі із них перевернули на інший бік ті поняття та цінності, котрими жило наше покоління майже все своє життя.

Це стосується нині вже колишньої держави у якій ми всі жили – СРСР. Пропаганда КПРС із усієї сили змальовувала найкращу у світі та найгуманнішу державу. Ми вірили тим ідеологам, та виявляється, що то був лише один обман, бо страшною правдою випливає тодішня дійсність. Цинічна та людиновбивча суть Монстра, що завжди ховалася за завісою якоїсь надуманої та химерної секретності.

Керівна та направляюча сила – партійна верхівка весь час паразитувала на довірі звичайних людей. Всю історію тієї держави брехня стояла понад усе, а терор та шантаж простих людей підіймався у ранг державної політики. Людське життя не важило нічого, бо людина була “гвинтиком”, який не заслуговував уваги. Думати і діяти люди мусили так, як їм веліли їхні “вожді”, а у випадку іншого сприйняття світу мешканці вільної країни, «Где так вольно дышит человек» взагалі переставали існувати. По винахідливості та цинічності тортур своїх людей це був справді найогидніший та найкровожерливіший державний режим у світі.

 Як вже згадувалося у передмові, червоною ниточкою через усю цю розповідь проляже інформація про нашу родину. Не дивуйтеся тому, чого так багато представників дещо незвичного прізвища Гречуха буде надано увазі читача. Усі вони – одна велика родина, про це

доведеться розповісти уважному читачеві зробивши невеличкий відступ від теми та здійснивши з ним віртуальну подорож у далеке минуле.

… У 1819 році граф Михайло Семенович Воронцов одружився із Єлизаветою Ксаверійовною Браницькою, отримавши у якості посагу нареченої увесь Мошногородищенський ключ – велику маєтність у самому центрі тодішньої Малоросії. Через рік він розпочав будівництво найбільшого за площею у Європі дендрологічного парку із звіринцем у Мошногорах в англійському стилі. Оскільки він сам був людиною зайнятою на державній службі, то для виконання того задуму призначив свого ад’ютанта Івана Тимофійовича Ягницького. А для полегшення його роботи найняв із Київської рахункової Палати писаря – юриста. За старими родинними розповідями він був білорусом, родом десь із – за Десни з прізвищем Гречиха. Та сталося так, що на нотаріальному посвідченні, яке надав Воронцов своєму писареві, яке дозволяло йому вчиняти дії від імені господаря, вкралася невелика помилка. Замість літери И у прізвищі, рукою графа було записано У. Мабуть, далося взнаки його довге перебування у Франції на посту окупаційного губернатора… 

Та як би там не було, а прикра помилка виявилася вже після від’їзду графа у Санкт – Петербург. Писареві не лишалося нічого іншого, ніж ретельно виконувати волю господаря.

З того часу у архівних записах, що зберігаються у державному архіві Черкаської області (скорочено ДАЧО) з’явився новий підпис на різних документах – Гречуха. Так “народилося” нове прізвище через помилку досить відомої людини, тоді ще графа М.С.Воронцова.

  Писар – діловод так і залишився на службі у Воронцових на все життя, тут у Мошнах він оженився та мав у шлюбі 11 дітей. Саме від нього і зросло велике та розлоге генеалогічне дерево з корінням у Мошнах. Отже, прізвище Гречуха – нетипове у лінгвістиці та єдине у світі. А усі його носії – генетичні родичі. Раніше вони усі родалися, а нині ті родинні зв’язки почали дещо слабнути. Далися взнаки різного роду протистояння, голодомори, репресії, міграція населення та нові взаємостосунки між людьми…

 Та повернемося до теми нашої розповіді, ще у початок розвитку подій, що вжахнули Світ.

   У колишній самодержавній державі Росії, де потроху почали проводитись реформи (столипінська та інші), самодержець – цар 2 березня 1917 року відрікся від свого престолу на користь свого молодшого брата Михайла (який царем так і не став), вже тоді з’явилася багатопартійна система та зародки демократії у державному управлінні. Величезна світова держава одержала свій шанс на входження у нову, демократичну фазу свого розвитку. Хоча війни повсякчас роздирали країну, паростки демократії ставали у ній все стійкішими. Населення країни, що була змучена війнами ( Першою Світовою та іншими), постійним неспокоєм та розором сприйняло такі зміни дещо неоднозначно.                 

     Значна богобоязнена маса людей не сприймала якихось різких змін, тому життя держави текло розміреною та досить інертною рікою. Та були в ній і досить радикально налаштовані сили, які будь – що неординарне вважали за благо. Тим неординарним стали так звані більшовики у тимчасовому урядові колишньої Росії. З’явився такий собі Ульянов, що мав тюремну кличку Ленін. Напівєврей з деформованим баченням світу за німецькі гроші зумів розбудувати із людей, що мали дуже сумнівну репутацію, велику екстремальну партійну організацію. Різнополярні думки, що були у той час в уряді Росії не дозволили вчасно роздивитися біду, що насувалася. Коли ж розгорівся жовтневий путч 1917-го року, щось поправити вже було пізно. Майже увесь кримінальний світ тодішньої Росії підтримав Леніна, як свого. Саме той Ленін і запалив у державі із іскри полум’я, яке спалило мільйони людей, кинуло їх у страшну безодню безумства, бо повстав брат на брата, а син на батька. Вся та вакханалія, що розгорнулася у той час у Росії пізніше одержала назву Великої Жовтневої Соціалістичної революції. Немає сенсу переповідати про події тодішньої пори, адже вони добре відомі із історії та із хрестоматійних творів минувшини. Та існує багато запитань до правдивості висвітлення того братовбивчого процесу, у якому найбільше страждали обдурені та зневажені прості люди. [1]

З того часу полилася кров у міжусобній війні, котру пізніше люди наречуть Громадянською війною. І воювали люди не із чужинцем, що нахабно зазіхав на їхню державу, хоча було і таке, а здебільше самі із собою. Та кров та знущання над людьми майже увесь час існування великої більшовицької держави були незмінними. Партійні ідеологи аж сльозами умивалися описуючи про Леніна, який дуже любив свій народ та діток. Мабуть, саме за це він і сидів довгий час по тюрмах. Із своєю дружиною Надією Крупською (Фішберг) вони власних дітей ніколи не мали. Цікаво, звідки ж тоді взялася така палка любов до чужих? А що стосувалося народу…

 

                                               

 

                                         Вояки Першої Світової війни 1916 рік.

 

 

 Того далекого 1917 року, терор новонароджених  “господарів світу”  вперше заторкнув

мою родину. Мій прадід Степан Гречуха був економом у мошнівській частині колишнього Мошногородищенського маєтку княгині  Катерини Андріївни Балашової – онуки та спадкоємиці князя Воронцова. Виконував чоловік свої нехитрі обов’язки на найнижчому рівні в управлінні сільським господарством так званого Мошнівського куща. Політикою не займався, не був членом жодної із партій. Та це не зупинило тих “революційних матросів”, що несли у маси “ідеї Леніна”. Спійманий ними у селі Тубільці Черкаського повіту Київської губернії, зовсім аполітичний чоловік  без суду та слідства був знищений. Його утопили в ополонці Дніпра, зробивши сиротами чотирьох дітей. Отак, майже повсюди починали свою “боротьбу” та беззаконня прихильники та послідовники Ульянова (Леніна). До тепер навіть фото прадіда у родини не збереглося, бо боялися люди накликати на себе увагу та гнів власть імущих. [12]

   Випущені Леніним із тюрем на волю знайомі йому кримінальні злочинці хутко повдягали шкірянки комісарів та заходилися створювати собі величезну “малину” од Москви до самих до окраїн. Обдуривши людей лозунгами про землю та заводи, які повинні належати усім, та партійна сила здобула немало своїх прихильників. Леніна зробили генієм, якому ніхто був не рівня…

Так, це був дійсно геній, то правда, бо до нього ще ніхто не додумувався зробити концтабір.

А він зробив! Той, перший, на Соловках! Саме туди і було запроторено майже всю еліту тодішнього суспільства, котра могла завадити йому здійснити задумане. Державні діячі, письменники, професори та духовенство отримали постійну та довічну прописку у таборах на Соловецьких островах у холодному Білому морі. За химерною революційною доцільністю тоді були розстріляні майже всі відомі інакомислячі та багато інопартійців (меншовики, есери, анархісти та інші). Багато інтелігенції та вчених із світовими іменами були видворені новою владою за кордон. То була перша хвиля вигнанців із рідної землі. Саме із цього вже далекого часу і розпочалися перші зловіщі сутінки тоталітарної ночі… [1]

 За інерцією люди вважали Леніна новим царем, тільки пролетарським, бо колишнього царя, що добровільно відійшов від престолу він знищив разом із сім’єю ще 17 липня 1918 року. Тоді вірними ленінцями був проведений розстріл останнього російського царя Миколи Другого та його сім’ї. “Добро” на цей злочин, який було вчинено без слідства та Суду у м. Єкатеринбурзі в Іпатієвському домі на Вознесенському проспекті дав сам “вождь” В.І.Ленін 16.07.1918 р. шифрограмою, що надійшла із Пермі. Керував тією акцією та особисто розстрілював сім’ю Романових один із місцевих керівників ЧК та комендант Іпатієвського дому Яків Михайлович Юровський.

 По – злодійськи о пів – на третю годину ночі, 17 липня Юровським та солдатами – латишами

були розстріляні: колишній цар Микола Романов, колишня цариця Олександра Федорівна та їх діти – Олексій, Тетяна, Ольга, Анастасія та Марія. Разом з ними загинули: доктор Боткін та прислуга царської сім’ї: кухар Тихомиров (за іншими даними Харитонов), лакей Трупп та кімнатна служниця Демидова.

Трупи розстріляних були вивезені грузовиком за місто у район покинутих шахт Ісетського рудника, роздягнуті та облиті соляною кислотою. Та це не дало бажаних результатів, тоді їх просто спалили у великому багатті обливши бензином.  Не пощадили ні старого ні малого, тому домисли про спасіння когось із царської сім’ї, як бачимо, безгрунтовні…

Не менш трагічною була доля молодшого брата царя – Романова Михайла Михайловича. Його заарештували 21 серпня 1917 року домашнім арештом, а вже в початку березня 1918 року великого князя вивезли до Пермі. За свідченням голови Єкатеринбурзької Ради його разом із вірним секретарем Н.Н.Джонсоном розстріляли у лісі в шести верстах від робочого поселення Мотовилиха. І зроблено це було “за волею пермських робочих”. Хто стояв за тими робочими здогадатися, мабуть, зовсім не важко… (Последние дни Романовых. П.Быков. 1934 г.)

Тут, у Єкатеринбурзі, але вже в інший час був розстріляний князь Долгоруков, а графиня Гендрікова зустріла свою смерть у Пермі. Вони також загинули без слідства та суду.

“Записка” (ЦДАЖР, Ф – 601 оп. № 2, од збр 35, арк. 31 – 34).

 Так поквитався з монархією молодший брат за свого старшого брата Олександра. Той терорист – бомбіст був засуджений та повішений за спробу убити царя. Відома теза Леніна: – «Мы пойдем другим путем» здійснилася, він дійсно пішов іншим шляхом – шляхом обману, злодійських убивств, терору та беззаконня. [28]

  Його старанні учні підтримали той успіх, що дозволяв безкарно знищувати всіх неугодних, вони пізніше створили ГУЛАГ (Государственный универсальный лагерь). То був багатосекційний величезний концентраційний табір, найбільший у світі, за всіх часів та народів. Там і дихали вільно та по команді північним повітрям ще багато років громадяни величезної країни. Під гаслами “все для людини та во ім’я людини”  туди запроторювали неугодних та тих, хто ще мав хоч частку здорового глузду та власну думку. Такі люди на протязі всього існування того режиму були для нього аж надто небезпечні. До цієї теми ще доведеться повертатися неодноразово.

                   

                        

 

                                  Перша зустріч двох тиранів на партійній конференції.

                                  Знайомляться Ленін та Сталін.

 

  Про події в Україні після 1917-го року багато написано у партійній ідеологічній хроніці як про дуже чітку та добре організовану більшовиками кампанію. Насправді все було дещо не так, свідками тому стали старожили, котрі й розповідали про той нелегкий період у житті українців.

Саме Ульянов (Ленін) у 1918-му році за Брестською домовленістю (Брестським миром) віддав Україну німцям, використавши її як розмінну монету. За цією оборудкою німці не чіпали Росію та пробачили Леніну його особисті перед ними фінансові борги. Ця оборудка була схвалена 7 з’їздом РСДРП(б) та ратифікована 4 з’їздом Рад. Про що існують неспростовні документи. Як видно, долею українців тоді не переймалися…

 Доки в Петрограді більшовики укріплювали свої позиції, на теренах України розпочалася кайзерівська окупація. Німці прийшли сюди не як завойовники, а як законні хазяїни усього сущого. Та не таким вже й простим для них був той час, бо патріотичні сили, що були в Україні, розпочали боротьбу за вигнання німецьких військ із своєї території. Звиклих до розміреного сільського життя людей охопила зрозуміла, хоча і нетипова для села боротьба. Адже у 1918-му році все навкруги окупували кайзерівські війська які стали нав’язувати людям свої порядки. То був ворог, і це було зрозумілим не тільки тим, хто повернувся із окопів Першої Світової війни, а й простим людям.

Із небайдужих людей виник зрозумілий партизанський спротив зайдам. Їхні загони без якоїсь там ідеології громили німецькі війська, і робили вони це досить вдало – переховуючись у лісах та байраках, нападали на німецькі гарнізони. То був складний час із своїми недоречностями та вождями, але навчені у окопах Першої Світової війни солдати та воєначальники підтримані селянством завдавали дедалі більше клопоту німецьким окупантам. Били їх під Уманню, Городищем, неприступним бастіоном для кайзерівських військ стало Мошногір’я та інші великі та маленькі села та містечка. На Черкащині стихійно виникали досить великі партизанські загони, одним із командирів такого загону був уродженець села Білозір’я (нині с.Яснозір’я) Черкаського повіту Ф.Н.Ільїн. Донині у Черкасах одна із вулиць носить його ім’я. Не меншим був партизанський загін мошнівців, якого очолювали А.М.Оніщенко та П.М.Мануйлов. Великим був стихійний опір українців кайзерівським забродам. Земля горіла під ногами окупантів. На півдні України окупанти стороною оминали славетне Гуляй – Поле, бо там хазяйнував “батько” Махно. Несолодко жилося окупантам на усій території великого ленінського дарунку. Невідомо чим би це все скінчилося, та сталася революція у самій Німеччині. Тоді кайзер відізвав свої війська додому.  Так закінчилася перша німецька окупація  на українських теренах, що була спровокована тодішнім більшовицьким “генієм”. Я не можу не сказати про те, що були у той час в Україні ще й війська Гетьманщини, орди генерала Денікіна, була Українська Директорія, що здійснила вбивчий для держави крок, який був запропонований самим  В.Винниченком. Тоді було розпущене українське військо. Виниклий тимчасовий вакуум сили та влади одразу швидко заповнився військами генерала Денікіна. У 1919-му році вони з’явилися на українських теренах, у тому числі й на Черкащині, і пробули тут до січня 1920 року. Увесь цей час тут тривала міжусобна боротьба та стрілянина. Не менш успішно били черкащани і денікінців, знову у ділі були численні партизанські загони. Серед найбільших таких загонів у 1919 році значився Мошнівський, чисельністю понад 400 бійців на чолі із командиром К.А.Дерев’янком. [1] Саме у цей час стала формуватися у черкаських краях радянська влада. Вже тоді, ще добре не укріпившись на Україні, більшовики розпочали свій небачений терор проти її людей. Так, за архівними документами 13.07.1919 року, ними був заарештований Гречуха Спиридон Андрійович, мешканець села Мошни Черкаського району, освіта 1 клас Успенської церковноприходської школи, грамотний, робітник. За контрреволюційну діяльність. На цьому офіційні дані закінчуються, та насправді, як розповідала моя бабця, цього чоловіка по – звірячому зарубали шаблею у Черкасах при спробі утекти із тимчасового місця ув’язнення – Допру на Казбеті.. Він був одним із членів нашої великої родини. Та довгі роки про долю цього чоловіка навіть говорити не насмілювалися. [29 кн.5.]

До того терору ще додавалися власні “вожді” та отамани. Влада в селах за один день змінювалася неодноразово. Для сельчан було однаково, яка сила в даний момент була при владі, бо треба було нагодувати вояків (звісно не від свого бажання), та ще дати сала та хліба на дорогу. А та влада іноді змінювалася до двох разів і більше на день. Тому терпіли однаково, що одних, що інших, бо дітися було просто нікуди. Викупити своїх чоловіків чи односельців, заарештованих черговою владою, за четвертину сала можна було і в одних, і в інших. Про це розповідали переважно жінки, які були дуже далекими від політики. Вже тоді, підбурювані більшовиками селяни почали творити самосуди над так званими бандами, або такими ж як і вони людьми, що мали іншу думку. Про це залишилися записи у архівах та спогади людей. Така кривава братовбивча акція відбулася у 1920 році, у вже згаданому селі Яснозір’я, коли без слідства та суду були розстріляні 56 чоловік. Серед них були і бандити, і партизани, і комуністи та їх актив. Тих людей розстрілювали самосудом, через те до них потрапили зовсім невинні люди. Вже набагато пізніше цей трагічний епізод забрав до себе ще немало людей, бо перекручені упередженим слідством факти лягли в обвинувачення багатьох людей. Репресії, що розпочалися трохи пізніше додали до тих розстріляних нещасних ще дуже багато жертв. Серед них були досить відомі на Черкащині люди, але розповідь про це буде дещо пізніше. [29 кн.2.]

  Остаточний перелом у такій невпевненості настав у тому ж 1920-му році. Так було на усій Україні, не стала винятком і Черкащина. Як завжди, тоді всюди панувала важка атмосфера гетьманства та зради. Цього не можна заперечувати, бо так воно було, такою була наша із Вами історія. Саме тоді був один із найнезрозуміліших періодів у історії українського села, бо людям стало зовсім невідомо хто їм ворог, а хто друг? Красивих обіцянок вистачало…

Боротьба потроху затихла, у містах та селах поступово виникло самоуправління, та масла у вогонь підливали більшовики роздмухуючи братовбивчу ідеологію, а те, що це було саме так, розповідали старожили. Ними залишалися переважно жінки, яких навряд чи можна комусь запідозрити у тенденційності та неправді.

  У містах все було дещо простіше, там “пролетарі” успішно займалися агітацією на заводах та фабриках, а от у селах цей період став справжньою трагедією. В той час по різні боки стали молоді люди, що виросли на одній вулиці, гралися в одних ватагах, пили воду із одної криниці і ділити їм за великим рахунком було нічого. Отже, частина жителів села пішла за так званими більшовиками, а частина була проти них. І останнім аргументом у тій “дискусії” були наган та гвинтівка. Виникло багато військових формувань котрих пізніше назвали бандами, а пролита одного разу кров назавжди перекривала шлях до примирення. Було незрозуміле та вбивче протистояння українців за чужі їм ідеї, які облудним методом нав’язувалися більшовиками із Росії. Навіть у нашій великій родині тоді виникло значне політичне протистояння. Бо вона теж була невеличкою частинкою суспільства, яке роздирали протиріччя. А.А.Гречуха – представник нашої родини у ті роки був також непримиримим більшовиком. [11]

  Але вже у той непростий час в державі Україна з’явився перший її Президент Михайло Грушевський. В новій УНР, намітилися значні демократичні перетворення. Та, як завжди, численні вожді та вождики своїми ідеями роздирали державу. На жаль, єдиної та міцної держави у той час не було, тому її слабкістю і скористалися войовничо налаштовані сусіди. Ленін усвідомивши те, що у таких умовах дуже легко повернути колись втрачену українську житницю негайно скористався такою нагодою. Страх назавжди втратити великі продуктові ресурси та небажаний інший розвиток ідеології під боком спонукав Леніна  послати орди генерала М.Муравйова щоби загнати Україну назад у “братню” Росію. Той незначний спротив, що вчинили патріотично налаштовані та не навчені військовій справі студенти під залізничною станцією Крути був потоплений у крові. 300 юнаків проти 3000 балтійських матросів – добре навчених та озброєних. З величезним садизмом слов’яни знищували собі подібних. Багнетами, для забави. На 15 градусному морозі кров не текла, вона дуже швидко замерзала…

  Лише невеличку частину своєї історії Україна була відносно вільною, та це було дуже недовго.  Великим гріхом того ж Михайла Грушевського було рішення замість армії кинути у бій дітей. І це правда, бо є фотохроніка, на якій зафіксований Грушевський з розкішною бородою, що проводжає студентів у бій. Перший та останній у їхньому житті. Не такою вже й простою вона була, та історія братовбивчої громадянської війни. Були і там свої до кінця незрозумілі моменти, але стає добре зрозумілим лише одне – що без армії немає держави…

 90 років пролетіло з тієї трагічної днини, але історія нинішніх вождів нації, на жаль, так нічому і не навчила. Знову лунають заклики розпустити армію чи зробити із неї контрактне посміховище у спідницях. Велику незалежну європейську державу ці “патріоти” воліють бачити у образі такої собі надутої жаби, яку мовляв, ніхто не зачепить. Помиляєтесь панове, ще й як зачеплять! Ще не зник дух ленінщини та муравйовщини у сусідів, там ще й досі сидять біля влади їхні послідовники. Та й іншим нещирим сусідам незахищений шматок землі видасться дуже ласим. Згадайте відомий вислів Наполеона. А що стосується домовлень та домовленостей, то вони досить часто в історії з різних причин ставали нікчемними папірцями. Історично так склалося, що у Світі скрізь поважають сильного, як фізично так і розумово… Такі висловлювання здавна лунали із вуст не одного одіозного політика та правителя. [12]

  Україна не знайшовши сил на протидію знову опинилася у “гарячих обіймах старшого брата”. Саме з цього часу радянська влада закріпилася тут остаточно, та були іще окремі вияви спротиву. Такою вона була, та історія у початку двадцятого віку на українських теренах. Згідно трактування, що переможці непідсудні, пішло у небуття розуміння важкого та досить кривавого протистояння між колишніми сусідами, події тих часів у архівах висвітлені дуже однобоко, а носії інформації про той час нині вже, на жаль, померли. Тому і залишилися лише прикрашені ідеологією записи про ту трагедію цілої держави, яка також вже давно відійшла у минуле. [1,19,25,26]

Не можна з легкою душею читати “твори” на історичну тему про досягнення соціалістичного

ладу, де між кожним другим реченням виглядає, м’яко кажучи, неправда. Видати бажане за дійсне – основна направленість партійних ідеологів. В тих творах немає правдиво описаних жахів колективізації, які так чи інакше зачепили всіх жителів українського села. Та ще залишилися записи розповідей старих людей, котрі вони розповідали за звичкою озираючись та пошепки. Не знаю чому, але така звичка у людей існує до нинішнього часу. Паралізують Душу розповіді людей про гірку долю “індусів” – жителів України, які нізащо не хотіли вступати в колгоспи, про те як їх усіх зламали духовно та фізично знищили в Сибіру. Ті розповіді про страшне розкуркулювання, або “законне” пограбування людей, про комнезами, про куркулів та активістів, про створення колгоспів – страшної витівки комуністичних рабовласників з конкретними іменами та прізвищами як одних так і других вражають…

  Про голодомори, які поклали у могилу людей, що вміли вирощувати хліб, про сваволю тодішньої влади в Україні та за її межами і буде наступна розповідь, де мені, на мою думку, вдалося спробувати описати той вже далекий від нас час за допомогою опублікованих фактів та доступної статистики. Описані події більше стосуються центру України – Черкащини, але для усієї української землі вони були типовими. Тому вони мало чим відрізняються від загальної всеукраїнської картини… [12]

            

                                          

 

                       Партизанський з’їзд та нарада партизанів  у Черкасах. Фото 1919 р.

 

 

                         Перший голодомор та більшовицький терор.

 

Саме у той час основна житниця колишньої російської імперії вперше узнала, що таке голод. Нахабне вилучення хліба у селян за продрозверсткою (читай пограбуванням) у “революційні” міста Росії поставило 80% сільського населення на межу виживання. У кінці 20-тих років у склад Політбюро увели Лазаря Кагановича. Наркомат землеробства очолив Яковлів (Епштейн), колгоспний центр Камінський, а радгоспний – Калманович. ОГПУ – НКВД очолював Ягода (Ієгуда). Саме “діяльність” цих одіозних господарів, аж ніяк не вихідців із селян, довела селянство до недоїдання. Голод був немалий, але невеликі запаси інших культур та зернобобових врятували тоді мільйони хліборобів. Недоїдання та брутальне поводження озброєних “товаришів” викликали в Україні у 1921 – 22 роках біля 1000 стихійних повстань селян. Всі вони були жорстоко придушені більшовицькими  військами. У березні 1921 року продрозверстка (грабунок селян до останньої крихти) була замінена на продналог – фіксовану данину. Така данина була ще у татаро – монгольській Золотій Орді і виконувалися її закони дерюгами – збірниками податі. Новітні дерюги – більшовики не надумали нічого нового. Правда й те, що тоді була ще започаткована нова економічна політика більшовиків(НЕП), яка і в Росії і в Україні успішно провалилася…

З осені 1921 року становище селян стало просто катастрофічним, до безглуздої політики нових хазяїнів додалася велика літня посуха. Почався голод скрізь; у Поволжі, на Кубані та в Україні. Ці російські житниці зазнали першої великої міграції. До України, де голод був трохи меншим, із Російської Федерації переселилося 439 тисяч біженців та переселенців. Саме з України більшовицькі “господарі” вивозили хліб у головні міста держави.  Немає, на жаль, точної статистики скільки ж людських життів коштував хліб у тодішньому революційному Петрограді та у більшовицькій Москві? Є лише дані, що в усій більшовицькій державі у той час загинуло більше 20 мільйонів людей. Левова частина тих жертв була на Україні…

Та продовольства все – одно не вистачало, тому уряд прийняв рішення про його закупівлю за кордоном. Грошей на закупівлю хліба теж не було, тоді уряд вдався до чергової авантюри – за його декретом гроші були вилучені із майна церков. Лише з України у державну казну Москви надійшло коштовностей на суму 834 тисячі карбованців золотом. Ці дані – тодішня офіційна статистика. Чітка та неспростовна.

  З фактичним пограбуванням церков відійшли у небуття коштовні раритети старовинної церковної утварі, серед яких були предмети світової цінності. Це спричинило критику більшовицького режиму тверезо мислячими людьми, бо запопадливі неграмотні “заготовачі” цінного лому нищили усе, що тоді попадало їм під руку…

  З того часу поступово зник церковний передзвін на території України, бо усі дзвони теж були зняті із дзвіниць та здані у металолом як кольоровий метал. “Малинового” дзвону унікальних старих дзвонів зроблених майстрами минулих століть, на жаль, не чули ми і навряд чи почують його наші нащадки. З двадцятих років вже минулого століття були втрачені як самі дзвони так і технологія їхнього виготовлення. Не знаю, чи то правда, але у багатьох публікаціях ЗМІ є твердження про те, що звукові частоти окремих дзвонів убивали ембріон холери…

  Чого вартий секретний лист Леніна до Молотова та членів Політбюро ЦК РКП(Б) від 19 березня 1922 року з приводу репресій щодо духовенства і пограбування церкви. Ось лише невелика з нього цитата: -Чем большее число представителей реакционного духовенства и реакционной буржуазии удастся нам по этому поводу расстрелять, тем лучше. Надо именно теперь проучить эту публику так, чтобы на несколько десятков лет ни о каком сопротивлении они не смели и думать… Назначить особо ответственных наилучших работников для проведения этой меры в наиболее богатых монастырях и церквях.

 

19.03.22                                                                                                                                                                                                                            Ленин.

 

Ось Вам лице справжнього “гуманіста” для якого не було нічого святого, аякже, адже цю релігію не сповідували його батьки. А що стосувалося убивств, то звір завжди залишався звіром. Інструкції, що виписані ним у листі міг скласти лише справжній злодюга – убивця.

  Цікавим нововведенням більшовиків став так званий інститут десятихатників. Комнезам призначав десятихатником людину, яка була у нього під підозрою у зв’язках з бандами.

В обов’язки десятихатника входило інформування влади про усі сторони життя підопічних. Із звичайних людей влада робила підневільних “стукачів”, які за недогляд розплачувалися власним життям та долею своєї родини. У випадку допомоги жителів кутка за яким слідкував десятихатник бандам, або ще якоїсь вини – призначених десятихатників репресували або  розстрілювали. Забігаючи далеко наперед слід зауважити, що навіть фашисти у роки війни до такого не додумалися… [30 стор. 64. ]

Саме у цей час у Кримінальний кодекс країни Рад була уведена стаття, за якою інакомислячих розстрілювали чи карали висилкою за кордон законно та офіційно. Тому вже у 1922 році за ініціативою В.І.Леніна більшовики таким чином остаточно позбавилися ще й учених та інтелігенції – щоб не заважали…

 Навесні 1922 року до сільгоспробіт було залучено бійців Червоної Армії, з їхньою допомогою було зорано і засіяно більше 50 тисяч десятин українських ланів. Це була вимушена дія, бо зголоднілі селяни, що не померли, не могли упоратися із посівною фізично. Тому постановою ВУЦВК від 19 квітня 1922 року була надана саме така допомога селянству. Окрім того, за цією постановою селянам виділили посівне зерно та надали робочу худобу та реманент. [26]

Разом з українським хлібом, що підняв дух пролетарів, та закупленого за кордоном збіжжя, що оплачувалося вилученими із церков коштами різко піднявся і авторитет Леніна. Хліб в усіх пролетарських містах був, а “зрелищ” у тодішній державі було вдосталь. Лише радянське село залишалося на вимирання та на виснаження. Безправне та німе. Саме цей “інструмент хлібної політики вождя” дещо пізніше використали інші очільники більшовицької влади в Україні на усю потужність…

 Та не думав Ульянов, що викохані ним державні вуркагани так дуже швидко поквитаються із ним самим та із його авторитетом. Досить швидко, не без їхньої допомоги він став мумією та більшовицькою іконою. “Допомогла” йому у цьому мадам Каплан, яка стріляла у нього із майже іграшкового пістолета, зате кулі у ньому були отруйні. Після довгої хвороби 21 січня 1924 року у свої 54 роки перший комуністичний тиран помер. Така офіційна версія смерті Леніна. Хоча існують ще й інші версії стосовно його загибелі, кажуть, що гомосексуаліст Вова помер від задавненого сифілісу. Про той “грішок вождя”  у своїх мемуарах згадує не один його соратник… Та хіба можна узнати всю правду у неправдивої влади? Вона невідома і донині. Правдою залишилося лише те, що авторитет його таки залишився, і ще довго служив, та і тепер ще служить різним вождям та різного роду прохіндеям. Ще і досі по усій Україні бовваніють кам’яні ідоли, а у Москві стоїть його величний гранітний мавзолей. І збудований він не Мавсолом, а колишніми партійними людожерами – ленінцями. Про який людський інтелект тих правителів можна було говорити, коли вони жили ще епохою фараонів. Тому і зробили з Леніна мумію. Мабуть тому, що жоден священик навіть під страхом смерті не став би хоронити нехриста за християнськими традиціями. Не заслужив…

  Існують цікаві записи центурій відомого пророка Мішеля Нострадамуса, де він неоднозначно вказує на те, що біда та розруха в головах людей Північної країни буде до того часу, поки тіло тирана не закопають у землю. Цікаво, про кого це записано? Адже мумія новітнього фараона до цього часу ще лежить у Москві у його мавзолеї… [12]

  Кожен із Вас, особливо людей старшого покоління добре пам’ятають партійні кабінети, у яких на полицях книжних шкафів були виставлені товстелезні “твори” томів робіт Леніна. Добре переплетена друкована бібліотека “трудов вождя” займала майже усю вільну площу керівних кабінетів. Такий інтер’єр був обов’язковим. Тут вже ідеологи дещо перегнули, бо щоби написати таку кількість книг знадобиться не одне людське життя, а Ленін прожив усього 54 роки. І добра половина із них пройшла в тюрмах, засланнях, за кордоном та в “шалашах”. То хто ж писав оту ідеологію, яку майже ніхто не читав?

Нині вся та бібліотека давно в макулатурі, а молодше покоління зможе побачити речі, про які я тут пишу лише у старих фільмах. Воно було б смішно, якби не було так гірко, бо за тією кимось написаною ідеологією творилися страшні злочини, а їхніх виконавців не гризли докори сумління, бо у товстих “ленінських підручниках” було написано, що усе так і треба… [18]

 

                              

 

                          Ленін та Сталін. Вирішуються долі мільйонів людей…

 

 А що стосувалося методів управління державою, то найбільшим аргументом у політиці того часу був “наган та маузер”. Саме з допомогою зброї більшовики проводили колективізацію,

розкуркулювання та інші недобрі діла. Таке нахабне нав’язування якихось невідомих та незрозумілих людям форм суспільного життя викликало збройний опір селян, які ішли у загони самооборони. Більшовики називали ті загони  бандами та кидали проти них цілі армії. Котовський та Будьонний провели свої рейди непокірною Україною. Ось переді мною лежить фото прапора Першої кінної армії 1920 року. На ньому вишиті слова:  “Мир хижинам война дворцам”. Це була програма дій для добре озброєного підрозділу, якому допомагали місцеві активісти. Бо саме війська Котовського та Будьонного знищили та спалили в Україні безліч садиб колишніх поміщиків. Були зруйновані садиби Голіциних, Лопухіних, Балашових та інші. Вже реквізовані тодішньою владою красиві приміщення були знищені “до основанья”. Їм допомагали місцеві партійні активісти у всьому, залишивши своїх внуків та правнуків без будинків, що були шедеврами архітектури. Зникли дендрологічні парки, були сплюндровані заводи та фабрики, які пізніше прийшлося відбудовувати за рахунок чергового оббирання селян…

  А що стосувалося отих записаних на прапорі хижин, то за збройний опір військам Будьонного біля села Софіївки Черкаського повіту люд був покараний так: згоріли сільські хижини Софіївки, Шелепух, Березняків та частини с. Тубілець.

Саме на спротив такій сваволі і виникали на Черкащині так звані банди. Було їх немало, ось перелік лише найбільших: Шпильовий, Садовий, Орел, Яблунька, Грізний, Голий, Завгородній, Зелений, Царенко, Тузок. Було ше багато й інших, менш відомих очільників. Деякі з них мали більше півтисячі “штиків”, а були ще й менші, так звані місцеві загони.  Та величезною бідою українців в усі часи їхньої історії була їхня розрізненість та вождізм. Саме амбіції отаманів не дозволили їм з’єднатися усім разом. Коли б таке сталося, то останні походи знаменитих більшовицьких “полководців” закінчилися б тут, на Черкащині. І це не якісь там припущення, бо за обліком 11-тої Червоної дивізії в Черкаському повіті у так званих бандах нараховувалося 25 тис. активних бійців та ще до них додавалося біля 5 тис. тих, хто їх підтримували. Лише одне угрупування Зеленого, яке діяло ближче до Києва, але мало із Черкащиною тісні зв’язки об’єднавшись могло виставити до бою біля 30 тис. вояків.  [11.29.]

  Та цього не сталося, тому розрізнені формування були знищені поодинці, а їхні уцілілі учасники опинилися у тюрмах та таборах. Таким знищеним ворогом більшовиків був відомий на Черкащині отаман Голий ( Трохим Іванович Бабенко 1898 – 1921 р.р.), уродженець села Хрещатик Черкаського повіту, що загинув у свої 23 роки. Студент Київського університету, педагог, який не зміг втерпіти беззахисність села та узявся за зброю. Влада називала його бандитом, а його військо  – бандою. Але їй доводилося рахуватися із захисниками селян. Та сили були аж надто нерівні, тому доля отамана Голого була визначена зарані. Як завжди, величезну роль зіграла зрада… Страшною трагедією була загибель його нареченої Хтодоськи Давидівни Бондарець із села Гути Михайлівської. Вагітна жінка була схоплена чекістами та по – звірячому побита шомполами. Померла у лікарні села Софіївка від втрати крові. Не знаючи дійсного стану подій обдурений отаман з невеликим загоном кинувся на допомогу. Та на нього там вже давно чекав добре озброєний загін кінноти чекістів…

 Це лише невеликий епізод вбивства, катувань та розправи над непокірними на місцях, а інших чекали північні табори. Туди у той час потрапляли не тільки “бандити”, а й священики та інтелігенція. Знищення підрозділами НКВС духовенства набрало тоді небачених масштабів. За найменшу провину, чи необережно сказане слово вони опинялися за гратами. Нарком Ягода добре знав свою справу, а тюрем у новоствореному СРСР у північних та сибірських краях вистачало для усіх. Фактично, те “соціалістичне” будівництво місць позбавлення волі було чи не основним у планах владної верхівки. Паралельно з основними напрямками народного господарства, але воно ніде й ніким не висвітлювалося. І будували його самі ж в’язні.

 Такими в’язнями Совісті було багато людей ув’язнених у таборах Півночі. Одним із них на довгі десять років став останній намісник Мошногірського Вознесенського монастиря уродженець Черкащини (с.Вергуни Черкаського повіту) архімандрит Досіфей – в миру  Дмитро Павлович Старов. Єдиною “провиною” цього чоловіка була спроба зберегти обитель ціною заснування там виробничої артілі. Та не велено…   

 Відомі й інші яскраві особистості духовенства, які постраждали у той час, та хіба ж усіх згадаєш у такій невеликій за обсягом книзі. То – окрема тема, яка вже давно чекає на свого дослідника… [1]

Як говорилось раніше, з дзвіниць церков сіл та монастирів були скинуті дзвони та здані у металолом у “Рудторг”, а самі вони були терміново перепрофільовані у комуни, клуби та комори. Правда, перед тим активісти з них поскидали ще й бані з хрестами. Зникли монастирські обителі у яких нова влада влаштувала свої трудкомуни. Мотронинський, Жаботинський, Онуфріївський, Медведівський, Лисянський, Корсуньський, Красногірський, Ірдинський, Мошногірський, Старообрядський у Черкасах – ось неповний перелік закритих владою та знищених монастирів лише поблизу Черкас. Майже усі їхні настоятелі зазнали переслідувань та арештів. Додайте сюди ще настоятелів інших монастирів та церков, що були майже в усіх населених пунктах України, і Вам стане зрозумілим увесь масштаб того терору. Столиця України тоді була у м. Харкові, саме звідти і надходили урядові постанови про закриття монастирів та церков.

У той час ішов методичний наступ на релігійні установи, лише із 1929-го по 1937- мий роки

в СРСР було закрито 3200 православних церков і ще понад 5 тис. каплиць та молитовень різних віросповідувань. А що можна було чекати у державі, діла релігії у якій офіційно були передані в НКВС? Тому усі служителі культу були поставлені на облік у цій “конторі”. 

  Принижені та осміяні священики несли свій важкий Хрест чекаючи свого арешту кожного дня. А скільки ж таких служителів культу було знищено у таборах за наказом тодішньої верхівки комуністичної влади? Мабуть, тих даних неможливо роздобути ніде, бо вони також знищувалися разом із людьми. Соловецькі острови із їхньою тюрмою здавна, ще із далеких Петровських часів були місцем катувань і страти духовенства та непокірних українців. Тут загинули архімандрит Йосафат Якимович Ракович – колишній настоятель Мошногірського Вознесенського та Коробівського жіночого монастирів, що перейшов у старообрядську віру, останній запорізький кошовий Петро Калнишевський та багато інших яскравих особистостей. Не змінив свого “профілю” той табір у холодному морі і в часи комуністичного правління. Він завжди використовувався за призначенням до останнього дня правління комуністів у тій величезній державі. Про нього ще неодноразово будуть згадки в інших розділах цієї публікації. [11]

                                     

                                       .

 

                    Архімандрит Досіфей (Дмитро Павлович Старов 1877 – 1964 р.р.)

 

   А у тодішній комуністичній верхівці йшла жорстока боротьба за владу, про той час  дуже добре описують маститі історики. Тому розповідати про це немає ніякого сенсу. Місце померлого Леніна у партійній верхівці зайняв чоловік, який став уособленням жаху та цинізму. Сталін. Такою була його тюремна та партійна кличка, а насправді був він недоучкою попом  грузинського походження, котрого вигнали із семінарії. Йосип Віссаріонович Джугашвілі – кавказький урка та джигіт, у якого не існувало милосердя ні для кого. Сталін виховувався у м. Горі в сім’ї єврея – чоботаря, який не був йому біологічним батьком. Вірогідно, що часу на його виховання не було, бо ще тоді маленьке грузинське поселення Горі узнало його “крутий” характер. А вождем він був з дитинства. Про яку моральність того “вождя” можна говорити, коли в його біографії був навіть грабунок Тифліського банку, який Коба (Сталін) пограбував разом із своїми “революційними друзями” Камо та іншими. То був насильник, що згвалтував усю створену більшовиками країну – СРСР. Саме із його приходом до влади і розпочалася страшна тоталітарна ніч. Злочинів, що вчинив цей чоловік усіх навіть перерахувати неможливо, бо більше як за 30 років його правління у державі СРСР терор був уведений у ранг закону. Тиран, яких зазвичай народжує тоталітарна система, заволодів самою системою, і крутив нею як циган сонцем. Усі мусили без розмов виконувати його забаганки, а не згодних з ним не було, як не було і друзів. Тиран правив одноосібно і не довіряв нікому. Були лише приближені, які балансували на лезові ножа. У цьому йому допомагали ленінські табори, які “приймали” усіх, і ворогів і друзів…

  Перехід до політики колективізації почався влітку 1929 року на усій території СРСР.

Насильна  колективізація та сваволя озброєних партійних чиновників викликали немалий спротив та відповідне насилля. Не маючи можливості поквитатися із кривдниками у відкритому бою, селяни вчиняли теракти. Були підпали новостворених колгоспів та інше. Лише у 1928 році в Україні влада зареєструвала біля 500 таких терактів, а у 1929 році їх число не зменшилося. Бо лише за другу половину року їх було здійснено аж 290.

  Невідомо якої тяжкості були оті “теракти”, бо за розповідями старожилів, найчастіше це траплялося під час так званого розкуркулювання, а простіше кажучи – відвертого грабунку селян серед білого дня, коли усе їхнє майно забирали до колгоспу. Тоді розлючений господар бувало і перепереже одного із активістів дрючком по ребрах. Складений протокол фіксував теракт, а нещасного забирали “органи”. Прив’язаного вірьовкою до полудрабка підводи його востаннє провозили селом. Більше його вже ніхто не бачив, бо “терориста” розстрілювали за скоєний державний злочин…

 Найбільше боялися у ті часи дітей. Це звучить неправдоподібно, але саме так і було. Тоді ходили селами (звісно, за вказівкою активістів та вчителів) піонери, що сурмили в сурми та били в барабани з криками “куркуль” біля найкращих обійсть села, а потім починалося найстрашніше. Приходили з комнезаму  озброєні активісти і викидали з власної хати людей, що добре працювали для своєї родини та не хотіли вступати до колгоспу – ото і була уся їхня вина. Тим, хто залишався на вулиці з дітьми без нічого, ще пофортунило, бо інших людей, при найменшому спротиві забирали все ті ж “органи”. Така практика існувала в селах у колективізацію, в усіх без винятку, тому виділити окремо якийсь населений пункт в Україні просто неможливо. Особливі наради при колегії ДПУ висилали людей у Північний край на різні строки, як правило, від 3 до 10 років. Причому, у документах  були вказані лише числа та строки без прізвищ учасників тих колегій. То був не суд, а свавілля. Рідко хто із покараних повертався додому відбувши строк покарання, багато людей помирало ще в дорозі до місця призначення у товарних вагонах від холоду та голоду. Інших розстрілювали конвойні при спробі утекти, а деякі з безвиході вчинювали самогубства. Моторошно читати документи, у яких чорним по білому написано, що страшнючим ворогом трудового народу був старий та неграмотний конюх із новоствореного колгоспу. Єдиним  своїм запитанням до влади чоловік позбавив себе життя. Він запитав про те, чому  та влада прийшла “трусити” його добро уночі?

Відповіддю був розстріл…

Започаткований ще у перші роки радянської влади безкарний та майже неконтрольований правосуддям справжній терор щодо свого населення набирав свою зловіщу силу У 1930 році згідно нової редакції Статуту колгоспникам надавалося право мати корову, дрібну худобу і присадибну ділянку. Наголошувалося на добровільності при утворенні колгоспів. Але люди зрозуміли це інакше, і з колгоспного гетто вийшло у середньому біля 40 % селян. У влади знову з’явився головний біль… [18,11]

 

                                 

 

                                       Повчання “вождя народів” з трибуни Кремля.

 

 У тому ж 1930 році, органи НКВС розгромили СВУ – спілку визволення українців. То була чи не остання незалежна від влади організація. На великому процесі було засуджено усю верхівку цієї організації. Мали “неприємності” у відомому відомстві і рядові її члени.

Саме у цей час, у 1930 році територію України розділили на 503 адміністративні одиниці які управлялися безпосередньо із Харкова. Тоді це місто тимчасово стало столицею України. Страшним злочином став черговий з’їзд партійної верхівки, що відбувся у Харкові в 1930 році.

Тоді НКВС запросила туди 200 сліпих кобзарів. Та трагедія так і залишилася невідомою понині, бо після того з’їзду ніхто й ніде більше не бачив ані кобзарів, ані їхніх поводирів. Їх усіх знищили…

Отак відносилася сталінщина до української культури та традицій. А бандура ними вважалася страшною зброєю, хоча, якщо добре розібратися, то так воно і було в усі віки.

Нелюди – загарбники та інші харцизяки ніколи не випускали із своїх рук нагоду якось позбиткуватися над сліпою Совістю української нації. Не кращими були й більшовики, що звили собі тоді резиденцію у місті Харкові. Звідти, з Харкова, на місця почали надходити секретні накази. Одним таким секретним документом став оперативний наказ по ДПУ УРСР за № 42167 від 7 лютого 1930 року, про виселення кулацько – контрреволюційних елементів з території України. Він і “розв’язав руки” творцям нового колгоспного ладу. Статистика наголошує про те, що до 10 березня 1930 року лише у Шевченківському окрузі (нині це Черкаська область) де був 21 район “органами” розкуркулено 4484 господарства та виселено 1430 сімей або 6197 осіб. У той час з України було виселено 58411 людей. Диким виглядав план на виселення людей до кінця року, що був затверджений ГПУ. Залишалося ще виселити 5 785 сімей або 33879 осіб. Саме на скільки повинно було збільшитися населення Півночі та Сибіру. (Справка СОУ ГПУ УССР  И.Леплевского о ходе выселения кулаков с Украины 10.03.1930 г.). Донині точно невідома загальна кількість жертв та постраждалих від цього наказу на Україні. Є лише численні документальні фрагменти загальної біди, які вражають своєю жорстокістю. За свідченням тих же “органів” за період з початку та до кінця 1930 року лише у згаданому Шевченківському окрузі було 92 бунти спротиву. Результати їх неважко зрозуміти…

  Бунти козаків проти колективізації були на півдні Росії та на Кубані. У 1930 році вибухнуло велике повстання у районі Мінеральних Вод. Це було стихійне повстання селян, яке тодішня влада втопила у крові. Тисячі людей загинули у протистоянні та при винесені покарань зачинщикам. Були спротиви у Білгородській та Воронезькій областях, скрізь, де компактно проживали українці. Їх генетичний український козацький Дух не терпів наруги над собою. За що у майбутньому сталінщина поквитається як із ними, так і з українцями на теренах України.

 Розкуркулювання, висилки у Сибір та розстрілу зазнали в СРСР від 10 до 15 мільйонів людей. Отак, на території усієї великої держави густішали сутінки страшного та кривавого комуністичного режиму. Ті сутінки оповили й Україну, саме вона, на мій погляд, постраждала у них найбільше. Але те, що принесла українцям тоталітарна ніч, яка сформувалася після тих страшних сутінків не могло нікому приснитися навіть у важкому та кошмарному сні. Вповні реальне життя довелося прожити серед темряви тієї страшної тоталітарної ночі і населенню Черкащини. Звісна річ, кому пофортунило…

                   

                         Анонс книги

                                                       Читати далі

ОСТАННІ НОВИНИ

    ФОТО АВТОРА САЙТУ

    ВАЖЛИВІ СТОРІНКИ

    No posts available

    Наша інформація

    ХМАРИНКИ ТЕГІВ

    100 гривень до пенції - плата за голоси на виборах до В.Р. Femen-вдала акція Алкоголізм в Україні - підлітковий Арешт Тимошенко Брак туалетів в Черкасах Вбивство середнього класу - на совісті влади Вертеп - блазнювання Влада в Україні вахтова Влада вбиває суди України Гастрольний збір - новорічний " подарунок" Українській культурі Геть брудні лапи від Українського патріотизму Геть владу і опозицію Дорогий газ для пересічних українців Ерец Ізраель-друг України Закон про вибори-змова КСУ - заказний владою України Каганович-кат Українського народу Корупція в медицині Крах ЖКГ в Україні Кримінально-процесуальний кодекс Модуль влада та «опозиція» - єдині Народжуваність в Черкасах владі не потрібна Не всі партизани були патріотами СРСР Нехай в 2012 році буде єдина Україна Олександр Тимошенко втік в Чехію Побиття Ростислава Шапошникова і міліція Податковий кодекс-засіб росправи з громадськими організаціями Помилка Росії на виборах президента Прогулянка С.Тулуба в Ізраїль Україна втрачає малі річки Юліоманія Ялинка в Києві - насмішка над народом атака на урядові сайти-помста громадян горе народу-рай для політиків загроза туберкульозу закон на розкіш - блеф влади комуністи товариші - капіталісти бізнесмени неякісні товари обман покупців протести- бльмо на оці влади ринок землі - смерть селянам сексуальні збочення сирна війна на користь Українського споживача смердючий цукор істерія навколо Юлії Тимошенко

    Это flash облако тегов вы можете найти на сайте "WordPress плагины". Для показа облака необходим Flash Player 9 или выше.

     
    Вересень 2019
    П В С Ч П С Н
    « Чер    
     1
    2345678
    9101112131415
    16171819202122
    23242526272829
    30  

    ВАЖЛИВО

    Голодомор В 1932 - 1933 рр. - геноцид Українського народу.

      День пам`яті жертв голодомору в Україні в 1932-1933роках -… [Читати далі ВСЕ]

    Голодомор В 1932 - 1933 рр. - геноцид Українського народу. Голодомор В 1932 - 1933 рр. - геноцид Українського народу.

    Закон про податок на розкіш в Україні - посміховище і не більше

      Прийняття закону про податок на розкіш -   спроба  української… [Читати далі ВСЕ]

     Закон про податок на розкіш в Україні - посміховище і не більше  Закон про податок на розкіш в Україні - посміховище і не більше

    Ринок землі в Україні відбере останню надію на існування Укранських селян

    Прийняття закону про ринок землі в Україні закінчить переросподіл… [Читати далі ВСЕ]

    Ринок землі  в Україні відбере останню надію на існування Укранських селян Ринок землі  в Україні відбере останню надію на існування Укранських селян

    Український деревообробний бізнес - по комуністичному, по сільському

     Українське лісне господарство – клондайк для сільських… [Читати далі ВСЕ]

    Український деревообробний  бізнес -  по комуністичному, по сільському Український деревообробний  бізнес -  по комуністичному, по сільському

    Новорічне поздоровлення від голови Народної ради Черкаського району Українцям

    Шановні члени Народної ради України  та співвітчизники! Щиро… [Читати далі ВСЕ]

    Новорічне поздоровлення від голови Народної ради Черкаського району Українцям Новорічне поздоровлення від голови Народної ради Черкаського району Українцям

    Поздоровлення Українців зі святом вшанування Степана Бандери з нагоди його дня народження

    Всіх Українців поздоровляю зі святом вшанування Степана… [Читати далі ВСЕ]

    Поздоровлення Українців зі святом вшанування Степана Бандери з нагоди його дня народження Поздоровлення Українців зі святом вшанування Степана Бандери з нагоди його дня народження

    ІНФОРМАЦІЯ

    Автор інтернетресурсу не несе відповідальності за посилання на сторонні ресурси.